По-філософськи

ПО-ФІЛОСОФСЬКИ...

…І от – мої долоні вислизають,
А ми над прірвою і до падіння – мить…
Лишився страх, а слів уже немає
Зустрілись погляди і серце калатає.
На порятунок в того більше шансів,
В кого «опора» під ногами є
І хай це сказано по-філософськи:
Обом не врятуватись… відпускай уже.
В очах німе питання: чому я,
Хіба моє життя… є менш важливим?
Ще до кінця так довго «йти»,
А я здаюся і втрачаю «сили».
Над прірвою удвох ми опинились,
Ціну життя збагнули у ту ж мить,
Коли з-під ніг «каміння» покотилось…
За твої руки ледве встигла я вхопитись,
А далі – як? Хтось же повинен жити
Чиїсь долоні не тримати – відпустити…
По-філософськи: хтось з нас більше завинив,
А хтось ще навіть і не жив.
Ти до останнього готуєшся «боротись»,
Витягти пробуєш, але бракує сил.
Уже й забули, через що сварились
Й чому авто ти на узбіччі зупинив.
Дощ ніби збожеволів: лив і лив
Тої жовтневої, глухої ночі…
І хай це сказано по-філософськи:
Та я щаслива, бо дивлюся в твої очі –
Чого ще треба в цю останню мить?...
Мої долоні вислизають щосекунди –
Ще трохи протриматись просиш ти,
Бо сподіваєшся: авто помітять люди
Й поквапляться нещасним помогти…
Безлюдна траса в’ється, мов «змія»:
Мокра й блискуча, чорна і… пуста.
«Пусти вже…» – крикнути хотіла б я,
Та холод-страх замкнув мої вуста.
А нещодавно… стільки було слів:
У гніві і зопалу, без вагань
Терпів ти і сваритись не хотів,
Хоч у самого в голові – сотні питань.
Не зупинялася я, гнівалась все більше
Й таки зуміла зачепити за живе…
По-філософськи, так бувало і раніше:
Ти ігноруєш і стаю я спокійніша,
Але в ту ніч все сталося не так…
З лівого боку траси – ліс стіною,
З правого – прірва, що лякає глибиною.
Наш сірий «BMW» лишився на узбіччі,
В тьмяному світлі фар бачу твоє обличчя…
Промокли вже до нитки, але це не важливо –
Слова зривались з губ рясніші за ту зливу.
Тривало це не довго:хвилину, може дві
Питав по-філософськи: як далі «разом» йти?
Мовчала й відверталась, поволі відступала
Бо так по-філософськи, а втім, як і завжди –
Не праві ми обоє, тому… нам разом йти.
Завмерла я і «прірва» за спиною,
Ти ж наступав, між нами дощ стіною.
По-філософськи: вже пора нам «зупинитись» –
Тобі всміхнутись, як завжди, а мені трохи розгубитись.
Але в ту ніч все сталося не так…
Не все ще ти сказав, не заспокоїтись ніяк.
Крок ще один назад – «останній» – я зробила,
І так по-філософськи, життя зробило корективи…
Його «ціну» ми зрозуміли у ту ж мить,
Коли з-під ніг каміння покотилось
Й над прірвою удвох ми опинились,
За твої руки ледве встигла я вхопитись…
… І от – мої долоні вислизають, немає сил… поволі тануть.
По-філософськи: дощ чомусь стихає,
Зайві слова, лиш серце калатає.
В останню «мить» бажань немає зовсім –
Ти відпускай уже, за що «тепер» боротись?...
Траса пуста, «ніч» подорожніх проковтнула
Нас тільки «двоє», за мить лишишся… «один» –
Нещасний випадок… могло це статися будь з ким.
Зустрілись погляди і до «падіння» – мить,
По-філософськи: цінувати – «відчай» вчить…
… Руки чиїсь у тебе за спиною –
За якусь мить я вже сиджу «поряд» з тобою:
Зайві слова і знову – дощ стіною.
Хто допоміг і зрозуміти ми не встигли,
Знову життя свої зробило корективи…
На гальма тиснеш – холод до кісток,
Та не тому, що одяг зовсім змок:
Збагнув, що для життя «твого» важливе
«Моє» життя… По-філософськи, та правдиво.

30.09.2017 р. Ш. Д.