Не снись...

НЕ СНИСЬ...

Не снись мені, молю, не снись
Скінчилось наше літо.
Вже на порозі – осінь, вітер,
А ти ще в снах моїх смієшся, не одіта
Душа твоя – глибока і відкрита,
Як море… краю їй нема.
Забудь хмільні оті слова,
Що шепотіли ти і я
І теплі хвилі гралися тілами,
І щось шалене коїлося з нами
Від чого в жилах закипала кров…
Вагався я: а може це – любов?
Хіба це почуття, буває таке сильне
Що розійтись на мить –
Нестерпно, не під силу?
Чому ж я відпустив тебе, таку красиву…
Й на самоті зустрів осінню першу зливу.
Я сподіваюсь, зараз ти щаслива
Про мене згадуєш без смутку, без жалю
Так і не зміг тобі зізнатись, як люблю…
Хоч ти й сказала впевнено і щиро.
За сотню миль, це пізнє каяття
І аж до болю сильні почуття –
Нестерпно довгими зробили мої ночі:
У лабіринтах снів… дивлюсь у твої очі,
Іду з тобою, рук твоїх торкаюсь…
І знову – ранок, знову – прокидаюсь.
Щасливий наш, останній місяць літа
Збирав і дарував тобі я квіти…
Наче в банальному, безглуздому кіно:
«Вони любили, але це було – давно!»
Твої ж обійми пам’ятаю, ніби вчора
Я в них тонув… і хвилювалось море.
Не снись мені, молю, не снись
Не повернути наше літо.
Мої всі дні в один злились,
Та закохався я в цю осінь…
Руду, як і твоє волосся.
Під шум дощу, сплю спокійніше
Хоч ти і снишся все частіше…
Пробач, що не сказав «люблю!»
Молю, не снись мені, молю…

14.07.2017 р.  Ш. Д.

(Світлину позичила з мережі Інтернет)