Не сльози... Дощ...

НЕ СЛЬОЗИ... ДОЩ...

Тобі на згадку я нічого не залишу,
Не напишу прощального листа
І не порушить більше твою тишу,
Звук мого телефонного дзвінка.
Вже не скажу тобі: « Привіт, як справи?»
Зібравши мовчки речі-почуття,
Промовлю лиш: «Обоє ми не праві!»,
Й піду назавжди із твого життя.
Хочеш - забудь мене, а хочеш - згадуй,
На спогади ти маєш всі права.
Тільки прошу: про себе не нагадуй,
Для мене пам’ять - болю площина.
Чому так сталося, благаю, не питай
Можливо, ми з тобою надто різні:
Ти любиш каву, я - зелений чай...
Та й нерви в нас з тобою не залізні.
Прощаючись, назад не озирнуся,
Звичайно, все забуду, все прощу
Зрадливі ж сльози із мого обличчя,
Дбайлива осінь змиє краплями дощу.
Холодний чай не гріє вже долоні,
І за вікном дерева золоті…
Ще й досі у твоєму я полоні,
Та почуття у мене вже не ті.
Мабуть, була я надто романтична,
Уперто втілювала казку у життя
Не помічаючи, що мрія фантастична -
Далека від реальності буття.
Ти не подумай, вже я не самотня,
У іншого в руці моя рука.
Знаєш… я поряд з ним щаслива,
Захищена, спокійна і…слабка.
В коханні ж нашім я боролася за двох,
Я будувала щастя із уламків,
З розбитих мрій, обіцянок брехливих
Й холодних та самотніх довгих ранків.
Збагни, дороги наші розминулись
Й не перетнуться долі всупереч.
Пробач мене, тебе я вже простила…
Зніми тягар провини з своїх плеч.
Тобі бажаю я зустріти свою долю,
Таку прекрасну… раз і назавжди.
Мене ж, благаю, відпусти на волю,
І почуттів від мене більш не жди.
Моє «Прощай» тобі шепоче вітер,
Моє «Пробач» ти чуєш в шумі листя.
«Забудь» - осінні просять квіти,
І плаче дощ: «Любов не повернути…»

05.11.2015 Р.  Ш. Д.

(Світлину позичила з мережі Інтернет)