Опалі пелюстки

А якщо руки мертвих дітей, які тягнуться до мене, не хочуть мене вбити, а лише мріють витерти мої сльози? Якщо не людство карає мене своїм примітивом, якщо його нищу я? Стою на роздоріжжі й кричу: «Хутчіш тікай з моїх очей, бо я помру, ще до твоєї смерті в моїх холодних обіймах!». Що ви скажете дівчині, яку принесли в жертву? Вона була кращою за весь світ. Тому мені краще мовчати як фортеця, яка заросла кущами і легендами. Я готовий вбити кожного грифа, який рве плоть своїми пазурами. Хочу глянути в очі й спитати: «А мене?» Залити світ його кров'ю, поховати ніжну плоть і стати кущем троянд, що буде дивитись і чекати закоханих. Мої пелюстки опадуть, коли на них впадуть розтлілі сльози наївності, я стану попелом, який вітер забере в простір. Але я з’явлюсь на крик романтика спогадом про те, що був колись.

Йогонес де Сіленціум

Подобається

#4754 в Сучасна проза
#4957 в Різне

У тексті є: біль, свідомість, троянди

Відредаговано: 25.06.2018

Додати до бібліотеки

Поскаржитись