Синхронізація

Наступного ранку її розбудила довга вібрація. Крізь сон вона подумала, що це повідомлення з робочого чату, і потягнулася до тумбочки, не розплющуючи очей. У кімнаті панував ранковий напівморок: світло ще не встигло пробитися у двір, а повітря було прохолодним, як і пасувало для жовтня.

          На екрані висвітилося сповіщення з Галереї: «1 новий спогад».

          Аліса здивовано насупилася. Вона не робила фотографій останні кілька днів, тож відкрила застосунок більше з цікавості, ніж із тривоги.

          Фото завантажилося майже миттєво. На ньому була вона. Аліса лежала в ліжку, повернувшись на бік, із рукою під подушкою й напіввідкритими губами. Волосся розсипалося по простирадлу, ковдра сповзла до пояса. Світло в кадрі було тьмяним — таким, яким воно буває саме перед світанком.

          Вона дивилася на зображення кілька секунд, не розуміючи, що саме її бентежить. Але за секунду усвідомлення прийшло різко: ракурс був зверху. Наче той, хто фотографував, стояв біля узголів’я її ліжка.

          Аліса миттєво прокинулась і сіла, ковдра зісковзнула на підлогу. Кімната була порожня, вхідні двері зачинені, ланцюжок на місці. Вікно щільно закрите, штори нерухомі.

          Серце почало битися швидше, але вона намагалася мислити логічно. Можливо, це старе фото, про яке вона забула. Можливо, збій дати. Вона відкрила інформацію про файл.

Дата створення: сьогодні, 08:12.
Пристрій: невідомо.

          Телефон лежав у її долоні, але пальці раптово ніби стали чужими. Спершу, це було ледь помітне тремтіння, яке можна списати на втому чи холод, та за кілька секунд воно перетворилося на неконтрольоване дрижання, що прокотилось від зап’ясть до плечей. Серце билося так сильно, що в скронях з’явився глухий пульс, а в роті пересохло. Аліса відчула, як у горлі піднімається паніка — густа, майже тваринна.

          Вона різко підвелася з дивана й увімкнула світло. Жовте лампове сяйво розлилося кімнатою, заповнюючи кути, витісняючи тіні з-під столу й з-за шафи. Нічого. Абсолютно нічого незвичного. Звичайна орендована квартира: вузький коридор, двері до спальні, кухонна стільниця з чашкою, яку вона не встигла помити.

«Це збій», — сказала вона вголос, і власний голос прозвучав неприродно гучно в тиші.
«Просто збій після оновлення».

          Слова мали раціональний вигляд, і вона вчепилася за них так, ніби це був поручень над прірвою. Телефони  часом глючать, а системи помиляються. Можливо, пошкодився кеш галереї. Можливо, синхронізація підтягнула якісь старі файли. Можливо, це навіть чийсь дурний жарт, хоча вона не уявляла, як саме його можна було провернути.

          Головне — не панікувати.

          Аліса змусила себе повільно вдихнути й так само повільно видихнути. Тремтіння поступово слабшало, хоча кінчики пальців усе ще були холодними. Вона поклала телефон екраном донизу на стіл, ніби так могла обмежити його вплив, і попрямувала на кухню.

          Кавоварка зашуміла звичним, заспокійливим звуком. Вода закипала, пара піднімалася тонкою білою цівкою, наповнюючи кухню знайомим ароматом меленої кави. Цей запах завжди повертав її до реальності, до простих фізичних речей, які не могли бути цифровою ілюзією. Вона спостерігала, як темна рідина повільно наповнює чашку, і відчувала, як напруга поступово стихає.

          З телефоном розбереться пізніше. Зараз — робота.

          Аліса працювала дизайнеркою на фрилансі, і дедлайни не чекали. Вона сіла за стіл біля вікна, відкрила ноутбук і занурилася в макет, над яким працювала останні два дні. Поступово кольори та шрифти витіснили тривожні думки дівчини.

          Кілька годин минули відносно спокійно. Телефон лежав поряд, без жодних сповіщень. Аліса навіть дозволила собі подумати, що страх був перебільшенням, що мозок просто домалював зайве через втому.

          Дівчина настільки занурилась у роботу, що не помітила, як настав вечір. Вона потягнулася до чашки, щоб зробити ковток ще однієї звареної кави, і краєм ока помітила, що екран телефону засвітився сам по собі без жодних звуків чи вібрацій.

          На екрані не було сповіщень — лише відкрита Галерея. Вона не пам’ятала, щоб запускала її востаннє. Пальці повільно ковзнули по тачпаду ноутбука, але погляд уже не відривався від телефону.

          У розділі «Сьогодні» з’явився новий файл.

          Аліса відчула, як у грудях знову стискається щось холодне, але цього разу вона не підскочила. Вона обережно взяла телефон, ніби це був  було щось крихке, що може вибухнути від різких рухів.

          Фото відкрилося.

          На ньому була її квартира.

          Порожня.

          Кадр було зроблено з кута кімнати, ближче до стелі, так, що видно і диван, і робочий стіл, і частину коридору. Світло було вечірнім. На столі стоїть її ноутбук, екран світиться.

          Але стілець — порожній.

          Дата створення: сьогодні.
          Час: 18:36.

          Аліса автоматично глянула на системний час у верхньому куті екрана.
          18:12.

          Її пальці знову почали холонути. Кров раптово відступила до серця. Аліса повільно підвела очі й подивилася на кут біля стелі, звідки, судячи з ракурсу, мало бути зроблене фото. Там нічого не було. Лише стики шпалер і тонка тріщина в фарбі, яку вона давно помічала, але ніколи не надавала  цьому значення.