24.1

-- Вітаю, панове! -- гидко бринів Захар улесливим голосом. 

Покидьок сидів за розкішним дубовим столом ручної роботи й ліниво сьорбав віскі. 

-- Де моя дружина? Мені відомо, що ти забрав її з мого дому й привіз сюди. Я хочу бачити Піо... Поліну, -- виправляю помилку якої мало не припустився назвавши ім'я Піона. 

-- Її тут немає!  Ти краще присядь і заспокойся, зараз я все тобі розповім. Випити не пропоную, бо в цій ситуації це зовсім недоречно. Хоча коли ти про все дізнаєшся можливо й сам попросиш. 

-- Що ти зібрався мені розповідати? -- питаю ледь стримуючи гнів, бо готовий розірвати Захара на шматки. 

-- Я й справді мав намір поговорити з твоєю дружиною. Все-таки ми давні коханці й у нас з нею  багато спільного. Я розшукав вас. Чесно кажучи твій батько дуже допоміг мені у цьому. 

-- Не затягуй..., кажи де Поліна. 

-- Я любив Поліну. І забрав її лише тому, що мав намір усе повернути. Хотів, щоб ця бестія знову належала мені, але вона не захотіла. 

-- Звісно не захотіла, бо вона не твоя Поліна, -- подумав я, але в голос не сказав ні слова. 

-- Ми довго сперечалися, але до спільної думки так і не дійшли. Поліна розлютилася на мене й вибігла з клубу. 

-- То ти хочеш сказати, що Поліни тут немає? Що ти не притягнув її сюди силою? -- підозріло запитав я. 

-- Ніхто твою дружину ні до чого не змушував. Вона поїхала зі мною добровільно, бо добре знала, що я не заподію їй шкоди. 

-- Щось не дуже в це віриться. 

-- Я просто хотів, щоб вона покинула тебе й повернулася до мене, але Поліна не захотіла цього робити. Сказала, що кохає тебе й буде лише з тобою. Я намагався її переконати, але вона нічого не захотіла слухати. Вибігла з клубу й намагаючись спіймати таксі потрапила під колеса іншої машини. 

-- Що ти таке кажеш? -- зриваюся на крик й хочу кинутися з кулаками на цього мерзенного брехуна, але Олексій стримує мене схопивши за руки. 

-- Її тут немає, Дане. Поліна обрала тебе і як жінка більше мене не цікавить. Я вмію програвати. 

-- Куди її повезли? У якій вона лікарні?

-- Здається її повезли у п'яту міську лікарню тож шукай її там. 

-- Дане, їдьмо звідси. Не думаю, що він бреше. Можливо твоїй дружині потрібна допомога. 

-- Ти правий! Їдьмо!

Лікарня про яку казав Захар знаходилася за десять хвилинах їзди від клубу. Олексій не дозволив мені сісти за кермо й повів машину сам. Я ж просто місця собі не знаходив до того часу, поки не опинився у приймальному відділення лікарні. Дежавю якесь. Дещо схоже я вже проходив, тільки серце не так скажено калатало у грудях. Попереднього разу у мене не було страху, а зараз він буквально з'їдає мене.

-- Поліна Зуяр -- моя дружина. Її привезли до вашої лікарні. Що з нею? Де вона зараз?  -- питаю чергову медсестру. 

-- На жаль, жінку не вдалося врятувати. Вона померла у кареті швидкої допомоги. Її травми виявилися не сумісні з життям. 

Вона померла...

Її травми не сумісні з життям...

Вона померла...

Вона померла...

Її травми...

Цього не може бути.

-- Цього не може бути. Я хочу негайно її побачити, -- диким ревом кричав я на весь коридор. -- Піо не могла померти. Це не може бути правдою. 

У грудях нестерпно задавило болем. Стало важко дихати і я відчув нестачу повітря. Мені нічим дихати. Без Піони я не зможу дихати. 

-- Тіло вашої дружини відвезли до моргу. Прийміть мої співчуття.

-- Дане, ходімо! 

-- Залиш мене самого. 

-- Дане...

-- Олексію, це що значить, що Піони більше немає? 

-- Дане, у тебе шок. 

-- Я хочу до неї. Я повинен негайно її побачити. Ці покидьки запроторили її до моргу. Моя Піона не може мерзнути. У неї хворі нирки. 

-- Дане..., Піони більше немає. Ти маєш це прийняти. Ходімо, друже! Ти маєш попрощатися з нею. 

Олексій вів мене темним коридором де час від часу блимало світло. Сьогодні найчорніша ніч в моєму житті. Без Піони всі ночі стануть чорними. Без неї і мене не буде. Шкода, що вона про це не дізнається. 

-- Зачекай мене тут, -- попросив Олексій, залишивши мене у темному коридорі в кінці якого я більше ніколи не побачу світла, бо саме Піона була моїм світлом. 

-- Куди ти ходив? -- запитав я, коли Олексій повернувся. 

--  Хотів дещо уточнити. Ти можеш з нею попрощатися. І знаєш..., є ще одна погана новина. Сестра Піони теж померла. Після операції вона так і не прийшла до тями.

 -- Я піду до неї!   А та через яку це все сталося може ще хоч сотню разів померти. Мені байдуже! 

До камери де знаходилося тіло Піони мене привів санітар. 

-- Прошу залиште мене з дружиною на кілька хвилин. Дякую!

Вона лежала на столі накрита білим наче сніг простирадлом. На правій нозі стирчала бирка на якій було написано Поліна Зуяр, дата та година смерті. Завдяки мені усе ще більше заплуталося. Та зараз це не важливо.

Я хотів зробити крок, але не зміг. Було відчуття, що я помер разом із Піоною. 

Зробивши зусилля я таки наблизився до неї й обережно зсунув простирадло. Побачивши сіре обличчя коханої дівчини, відчув грудку у горлі. 

-- Піоно, я покидьок! Мила, я не встиг сказати тобі наскільки ти дорога мені. Як сильно я покохав тебе. Не встиг попросити вибачення, розповісти, що знайшов твою сестру. Я нічого не встиг і тепер до кінця життя шкодуватиму про це. Я дуже спізнився, кохана. Все що я хочу, то це, щоб ти з небес побачила правду і змогла мене бодай зрозуміти, бо на твоє прощення я не заслуговую. Обіцяю колись ми обов'язково побачимось. Незалежно в якому просторі чи житті я знаю, що люди зустрічаються двічі.

                                        Кінець

Щиро дякую за увагу до книги. Чекаю ваших коментарів і зірочок на знак того, що історія Дана та Піони  вам запала в серце. Пишіть чи чекаєте продовження, можливо навіть маєте припущення що ж буде далі...

З повагою Ірина Айві!