21.1

Від того, що чую своє ім'я з уст Дана, протягнута рука мимоволі зависає в повітрі. Незрозумілий страх сковує моє тіло.   

-- Чому ти назвав мене Піоною? -- питаю ввічливо та  обережно, бо вже не знаю, що думати і як себе поводити. 

Дан перестав злитися на мене, не ображає, і навіть похвалив за ситуацію з Вронським. Спілкується зі мною цілком нормально. Він не такий яким був раніше. Погляд Дана теж змінився. Чоловік дивиться на мене з симпатією і це не бурхлива фантазія, а реальність. 

Погляд у якому немає гніву не можливо ні з чим переплутати. Я знаю очі, які силою погляду могли дерева з землі виривати з корінням, а зараз ці самі очі обгортають мене незрозумілими намірами. 

-- Тому, що тебе всі так називають, -- байдуже відповідає, злегка відкривши рота. 

Що ж він приховує за своєю байдужістю? 

-- Але ти так не вважаєш. Ти переконаний, що я - Поліна. Що я та, хто винна у всіх твоїх проблемах. Хіба ні? Зізнайся, що це спосіб такий.

-- Який ще спосіб? Ти про що? -- вдає, що не розуміє й хмурить брови. 

-- Новий спосіб мучити мене. Ти побачив, що ще більше болю мені не можеш завдати, тому змінив тактику? Вирішив прокинутися благородним, щоб я мучилася від докорів сумління?  Так от скажу тобі вкотре, я перед тобою ні в чому не винна. У мене не було поганих планів чи намірів. До зустрічі у клубі я навіть не знала, що ти існуєш. Звісно, я вдерлася у твоє життя, але я цього не хотіла. Я просто не знала, що все так закінчиться. 

-- Заспокойся, Піоно! Тобі не варто так хвилюватися. Зараз мені нема чого тобі сказати, але я обіцяю ми обов'язково повернемося до цієї теми. Я не люблю пустих слів. 

Дан нервував. Його розізлили мої слова. Він ховав від мене свій погляд. Якби я не розуміла, що відбувається, то подумала б, що йому соромно дивитися мені в очі.

-- Вибач! Я не хотіла тебе розізлити. Я просто не розумію...

-- Тобі не потрібно просити вибачення. І зрозуміти ситуацію нам обом поки складно. Я розумію твої запитання на які ти хочеш почути відповіді, але поки що їх у мене немає.  Зараз ми з тобою в одному човні, тому окрім мене тобі довіряти більше нікому. Повір, я кажу правду.

-- Я правда тебе не розумію, -- зітхаю й вологими долонями пригладжую спідницю. Про яку довіру він зараз говорить? Як я можу йому вірити? 

-- Знаєш, дивлячись на тебе я дещо зрозумів?

-- І, що ти зрозумів?

-- Я упевнений, що кожна людина може зіграти будь-яку роль. Ну..., яку її попросять. Наприклад, рокову кокетку чи безшабашну спокусницю. Сльози, радість, гнів і навіть кохання. Єдине, що не піддається грі це -- благородство. 

-- То ти хочеш сказати, що я актриса, яка залежно від ситуації змінює ролі? -- запитала я Дана який не зводив з мене погляду. 

-- Обіцяю, ми з тобою ще повернемося до цієї теми, а зараз я не проти пообідати. Голодний як собака. Сніданок пропустив якщо ще й пообідати не зможу, то точно накинуся на когось. 

-- А робота? -- показую на робочий стіл закладений різними теками.

-- Може все, що потребує негайного вирішення візьмемо з собою додому? Разом попрацюємо. Що скажеш? 

-- Як ти захочеш, так і зробимо. 

-- Ну якщо ти така зговірлива, то й шалене кохання не забудемо продемонструвати. 

-- Звісно! Без кохання ніяк. Слухай, а може буде краще якщо ти покажеш себе не зразковим чоловіком, а пустотливим плейбоєм? Не думаю, що Вікторія захоче собі чоловіка який зраджує дружину на кожному кроці. 

-- Я на стороні здорових стосунків, тому гратимемо кохання. 

-- Не бачу сенсу сперечатися з тобою. Ти все одно все зробиш по-своєму. 

-- Ти права! Я ще з дитинства такий. Люблю усе тримати під контролем і доводити до ідеалу. 

У цьому ми з тобою схожі, але зовсім різні з Поліною. Ми близнючки, але окрім зовнішніх рис не маємо нічого спільного. Сестра ще змалку показувала непростий характер. Коли я засинала з підручниками, Поліна їх навіть не відкривала. Я мріяла про кар'єру адвоката, а вона про красеня мільйонера який задовольнятиме усі її примхи. Я надіялася лише на знання та розум, а сестра на хитрість та удачу. 

Зрозумівши скільки всього зайвого я наговорила, нарешті виринаю зі своїх спогадів. 

-- Вибач, я щось заговорилася. Тільки не кажи нічого про моє роздвоєння особистості. 

-- Ходімо вже до ресторану. Довгі історії я люблю слухати за смачною їжею або вином, -- прикладає руку до талії, підштовхуючи мене до дверей. 

-- З історіями на сьогодні покінчено, -- кажу розправивши плечі, але раптом Дан хапає мою руку й переплітає наші пальці. Чому його долоні завжди такі гарячі? І від коли прості доторки викликають в мені такий шквал емоцій? Невже проблеми так загострюють почуття? 

Тримай під контролем свої емоції, Піоно, -- наказала я собі суворо. З Даном не можна втрачати пильність навіть якщо здається, що все добре. Щоб ще більше не заплутати ситуацію нам потрібно тримати дистанцію. 

І, щоб бути вірною своїм переконанням я забрала  руку.