20

Глава 20

Ранок сюрпризів... приємних і не дужеї...

Сонце, яке завітало до кімнати зранку це завжди прекрасно. Воно є запорукою гарного настрою на цілий день. Добре, що Дан не засунув штори. 

Все-таки ніч проведена у комфортному ліжку теж зробила свій внесок для того, щоб я не почувалася розбитою та знесиленою. А зараз пора остаточно прокинутися й зустріти новий день.       

Але...

Я ж не сама спала у ліжку. Спогади вчорашнього вечора миттєво освіжити мою пам'ять. У скронях болісно стукнуло і до горла підкотила нудота.

Дан...

Відкривши очі я повела погляд у той бік де мав лежати Дан. Туди де вчора поклала дві величезні подушки, які мали слугувати між нами надійним бар'єром.

Але ж  їх немає,  точніше є, але вони не на своєму місці. Якимось чином подушки перекочували на край ліжка. 

-- Доброго ранку, мила! -- привітався Дан, потягнувшись наче кішка, яка цілий день пролежала на сонці. 

Чоловік підперши голову рукою ліниво дивився на мене. На його ще заспаному обличчі грала хитра посмішка. У нього гарний настрій чи це мій вигляд веселить його?

Я добре знаю особливості свого пробудження. Скуйовджене волосся, заспані очі, а якщо сон вдався, то й слина в куточку губ. Ось така я красуня з просоння. 

-- Доброго... -- відповідаю засоромлено й натягаю ковдру аж до самого носа. 

Хоч би Дан не намагався продовжувати бесіду. Зараз я не готова думати тверезо та виважено. Його присутність у ліжку хвилює мене. 

-- Звісно я не проти ще полежати з тобою, але треба  вставати. Оскільки тобі потрібно більше часу, щоб зібратися я пропоную першою йти в душ. 

-- Дякую! Це так мило з твого боку, але я сьогодні нікуди не поспішаю тож іди ти. 

-- Мила, я вже казав тобі, що тепер ти завжди будеш поряд зі мною. І на роботу ми їдемо разом.

Слова Дана пролунали подібно до пострілу -- уривчасто, коротко, і були більш схожими на наказ, ніж на прохання. Але я нічого не можу з цим вдіяти. Дан може  говорити зі мною  в будь-якій манері, а я маю  прикусити язик і виконати наказ без будь-яких заперечень. 

-- Добре! -- погоджуюся й одразу думаю про те, як воно тепер буде далі. 

Як мені їздити до відділку? Як шукати Поліну якщо Дан завжди буде поряд? -- Я точно не заважатиму твоїй роботі? -- вирішую спробувати щастя ще раз. Я навіть пальці на руках та ногах схрестила, але це  не допомогло. 

-- Я знайду тобі заняття. Не хвилюйся! Нудно не буде. 

-- У тебе готельний бізнес, навряд чи я зможу тобі чимось допомогти.

-- Іди в душ і ні про що не хвилюйся.

Легко сказати. Притуливши долоню до рота я спробувала приховати своє позіхання, але від Дана важко щось утаїти.

-- Не виспалася!?

-- Ні, просто легке нездужання, -- обманюю.

-- Якщо хочеш, то можемо залишитися вдома. Я можу один день працювати віддалено. Це не критично.

-- В цьому немає потреби. Скоро все минеться. 

Що ж, усі можливі варіанти залишитися без Дана вичерпалися. Доведеться провести з ним цілий день, то ж вставши з ліжка я пішла в душ, потім одягнулася й чемно чекала, коли чоловік буде готовий їхати на роботу. 

-- Ходімо! Знаєш я тут дещо подумав і вирішив, що не хочу снідати вдома. Мені достатньо вчорашнього вечора. Це сватання, коли дружина під боком мені зовсім не до душі. Відчуття ніби я не в рідному домі, а в гаремі. 

-- Не проблема! Я можу обійтися швидким перекусом. Ти навіть можеш залишити мене у місті, а потім я приїду куди скажеш. 

-- Ні! Не можна! Ми поснідаємо нормально, але не вдома. Я знаю одне чудове місце, думаю воно тобі теж сподобається.  Як тобі ідея вийти з дому так, щоб нас ніхто не помітив?

-- Пропонуєш зіграти у шпигунів? -- не можу стримати посмішку й вперше посміхаюся Данові невимушено та щиро. 

-- Вперед! -- бере мене за руку й веде до дверей. 

-- Зачекай! Я не взяла сумочку та телефон.

Що відбувається? 

Я нічого не розумію?

Дан змінився! Він став геть іншим. Його поведінка та ставлення до мене зовсім не такі як були позавчора. 

Його погляд став теплішим, а голос м'якшим. Він дозволив мені спати на ліжку, питав про здоров'я. Невже це через Вікторію такі зміни? Ну звісно, навіщо йому хвора та немічна актриса. 

-- Можемо їхати, Дане! 

Не бажаючи  розбудити вулкан який щойно притих, тому швидко кидаю телефон у сумочку й повертаюся до Дана. 

-- Вибач, я маю відповісти на дзвінок. Зачекай мене у машині, -- попросив Дан, коли ми вийшли надвір. 

Він відкрив дверцята для мене й зачекав поки я сяду на пасажирське сидіння, а потім гримнув дверима й відійшов від автомобіля на кілька метрів. 

Цікаво хто йому подзвонив? Він одразу змінив вираз обличчя. Зникла безтурботність, а натомість з'явилася тривога.

Він ходив попри бік клумби туди сюди й потирав підборіддя. Ліва рука нервово сіпалася аж поки Дан не поклав її до кишені. Можливо виникли якісь труднощі на роботі?