17

Глава 17

-- Зупинися на хвилинку, Поліно. Мені є що тобі сказати.

Наталя Лаврівна буквально спіймала мене в останній момент, коли я збиралася покинути їхній будинок. Вчора ми з Олексієм домовилася, що знову проведемо день у місті. Якщо не буде новин з поліції, то я займуся пошуками роботи. 

Я не збираюся сидіти на чужих харчах, під чужим дахом. Звісно у мене є певні заощадження, але ж невідомо, коли ця божевільна історія закінчиться. Скільки часу мені доведеться провести у Києві. 

-- Слухаю вас, Наталя Лаврівна. Що саме ви збираєтесь мені сказати? -- якомога приязно та дружньо запитую. 

Певною мірою цій жінці так само не легко, як і мені. Ні! Жалості у мене до неї немає, можливо просто жіноча солідарність. Кожна з нас бореться за своє. 

-- Ходімо зі мною. Поговоримо там де нам ніхто не заважатиме, -- жінка вказала на двері. Значить розмова йтиме на свіжому повітрі. 

Дійшовши до тераси Наталя Лаврівна запросила мене до  столу на чаювання.  

-- Ви привели мене сюди, щоб випити чаю? -- дивуюся, що стіл накритий для двох. Чайник, чашки і навіть печиво. Значить свекруха усе спланувала заздалегідь. Схоже розмова буде серйозною. Та я вже здогадуюся про що саме ми говоритимемо. Першим ділом попросить мене залишити її сина у спокої, потім наведе приклади того, що ми з ним не пара. 

-- І не тільки, але можливо чай трохи допоможе нам,  -- усміхається жінка. -- Ти сідай, Поліна. Те, що я збираюся тобі сказати не вміститься в одну хвилину.

-- Чесно кажучи я здогадуюся, що ви хочете поговорити про наш з Даном шлюб. І я вас розумію. Все сталося дуже швидко.

-- Ти нічого не розумієш. Що ти можеш знати про серце матері? -- каже різко й нагороджує холодним поглядом.

-- Ви праві у мене поки немає дітей, але я розумію, що ви хвилюєтесь за свого сина. Дан частинка вас і ви як мама намагаєтесь дати йому найкраще. І особливо дружину. Вважаєте, що Вікторія гідна його, а він одружився зі мною  не сказавши ні слова. От ви й хочете виправити цю помилку. 

-- Навіщо тобі цей шлюб? Я впевнена, що ти не любиш мого сина. Сміливо можу сказати, що не долюблюєш. Коли ви дивитесь одне на одного, то окрім холоду у ваших поглядах я нічого не помічаю, як би ви не старалися.  

Від сказаного по моєму тілу побігли мурахи. Здалося, що морозний вітер повіяв серед сонячного дня. Мені захотілося обійняти себе руками, щоб захиститися. Мама Дана все бачить і все розуміє. Не дивно, що вона чекає пояснень. 

Значить гра у нас дійсно погана. Ми не можемо приховати неприязнь один до одного, як би не намагалася.

-- Ти поблідніла й мовчиш. Значить я таки права. Між вами з Даном нічого немає. Мій син все це вигадав, щоб ми з Владом дали йому спокій. Після розчарування у коханні Дан вперто не бажає створити справжню сім'ю. Він став замкнутим та не довірливим егоїстом. 

-- Дан був закоханим? -- сама не знаю чому мене це цікавить. Яке мені діло до його почуттів? 

Можливо тому, що я думала, що у нього немає серця. Навіть зараз я вважаю його холодним та цинічним. 

-- Він кохав її до нестями. Жив і дихав лише нею, -- з сумом говорила Наталя Лаврівна. 

-- Дан не розповідав мені. 

-- Син ні з ким про це не говорить. Надто ще свіжі його рани. Я не хочу, щоб неприємності знову увірвалися в його життя, тому тобі краще піти від мого сина. Якщо він заплатив тобі за роль його дружини, то я заплачу втричі більше, тільки залиш його. Не псуй йому життя. Скільки ти хочеш? Має ж бути сума за яку ти відчепишся від Дана. 

-- У це важко повірити, але я з вашим сином не через гроші. У нас із ним геть інша ситуація. Вам краще поговорити з Даном. Можливо він вам розповість правду. 

-- Яку правду? Ти про що? Хочеш сказати, що не отримала достойний гонорар? А може ти закохалася у нього до безтями? -- Наталя Лаврівна на емоціях підвищує голос. 

-- Вибачте, я маю йти.

Не чекаючи наступних запитань я просто йду залишивши Наталю Лаврівну на самоті. Бідолашна готова заплатити будь-які гроші лише, щоб я зникла з життя Дана. 

Я теж цього дуже хочу, але в цей момент просто не можу піти від нього. Він не відпустить. Триматиме при собі поки вдосталь не награється. 

-- Привіт, Олексій! Сподіваюся ти не довго на мене чекаєш? -- привіталася я зі своїм новим другом. 

-- Ні! Щойно закінчив розмову з Даном. Наказав очей з тебе не зводити. Переконував, що ти корислива, хитра та небезпечна. 

-- І ти йому повірив? 

-- Піоно, я сам можу зрозуміти хороша людина чи погана. 

-- І що думаєш про мене? -- питаю обережно, а серце стискається від страху. 

-- Думаю, що ти втрапила у непросту ситуацію. Сама не до кінця розумієш, що ж це трапилося. Але стоїш ти твердо. Саме тому я хочу допомогти тобі, ну і Данові за одне. Повір він не погана людина, просто ситуація... непроста. Я знаю, що коли він дізнається всю правду, то обов'язково загладить свою провину. 

-- Ти обіцяв нічого не розповідати йому, -- нагадую злякавшись того, що Олексій може не дотримати слова. 

-- Я мовчатиму! Не хвилюйся даремно. З мого рота не просочиться нічого з того, що ти мені розповіла. Я вмію берегти чужі секрети. 

-- Таке затишне кафе. Добре, що ти привіз мене сюди, Олексію, -- уважно оглядаю заклад. -- Я дуже зголодніла і готова з'їсти щось дуже ситне та калорійне. Ми стільки находилися пішки, тому й добрячий апетит нагуляли, -- посміхаюся новому другові переглядаючи меню. 

Перша половина дня пройшла дуже насичено та швидко. Я й оглянутися не встигла, як уже настав час обіду.  Спершу ми з Олексієм  поїхали до відділку, але новин про сестру поки що немає. Навіть не знаю радіти мені чи засмучуватися з цього приводу. Та тішить те, що Поліну таки почали розшукувати. Можливо  скоро з'ясується де моя сестра і які справи вона крутить. 

Після відділку я зайнялася пошуками роботи. Намагалася щось знайти за спеціальністю, але це виявилося доволі складно. Роботи моделлю теж поки немає. Мені усі люб'язно посміхалися й обіцяли зателефонувати. Тож надія знайти роботу мізерна. Та я не хочу втрачати віру у хороше.