15

Глава 15

-- От саме ти мені й потрібна. Хутко до мого кабінету, -- бредливо велів Владислав Юрійович, коли я спускалася сходами.

Дан вже поїхав на роботу і я з полегшенням почала збиратися на пошуки сестри. Довго міркуючи з чого почати я прийшла до думки, що таки змушена йти до поліції. 

Виявляється я нічого не знаю про свою сестру. Якщо вона у місті, то це те саме, що крапля в морі. Я не зможу її знайти. 

-- Я поспішаю, -- кажу опустивши голову, щоб не зустріти погляд повний зневаги та ненависті. 

Що йому від мене треба? Зараз нам точно нема про що говорити. Цей чоловік теж мені не повірить, як і його син.

-- Я кажу іди до мого кабінету, -- наказує тоном від якого земля здригається, а у мене ноги підкошуються. 

-- Якщо ви хочете поговорити зі мною, то може в саду це зробимо. 

Я навіть не встигла кроку зі сходів ступити, як Владислав Юрійович схопив мене за лікоть й силоміць повів до свого кабінету. Я ледве вберегла себе від падіння, бо ледь не перечипилася за останню сходину. 

Чого він домагається? Чому поводиться неприпустимо гидко? 

-- А ти хто така, щоб диктувати мені умови? Думаєш задурила голову моєму синові і мені вдасться. Марно не мрій. Навіть якщо ти з дня в день повзатимеш за мною голою й на колінах я не дозволю тобі перейти межу. Як шльондра ти можливо й хороша, але не більше ніж на кілька разів. Мені й одного разу вистачило. 

-- Відпустіть мою руку. Все не так, як ви  кажете. Я не ...

-- Залиш мого сина у спокої. Цей шлюб все одно довго не протримається. Ви розлучитись!

-- Та я б з радістю, тільки не все залежить від мого бажання. 

-- А ти доклади зусиль. Я знаю, що ти зможеш. Якщо не дасиш Данові спокій я тебе в порошок зітру, а потім відвезу до Одеси й розвію над Чорним морем, тож ніхто й не здогадається куди зникла нікому не потрібна хвойда. 

-- Це ви мені зараз погрожуєте, -- ледь ворушу покусаними до крові губами. 

-- Лише попереджаю. Ми не можемо з сином користуватися однією повією. Це аморально!

Господи! Батько Дана жахлива людина і я упевнена, що він не погрожує мені, а дійсно попереджає. 

Набравшись хоробрості щосили шарпаю рукою, таким чином намагаючись вирвати її з чіпких рук свекра. Потрібно негайно зникнути, бо інакше мені точно не оминути лиха. Якщо нас побачить Дан і зрозуміє все по своєму, то мені кінець. І буде він дуже болісним та плачевним. 

Не усвідомлюючи куди несуть мене ноги я швидко прямую до воріт. Потрібно негайно вибратися з цього тераріуму. Очі повні сліз, тіло ломить від нестерпного болю, але я наказую собі триматися. Навіть якщо я втоплюся в морі сліз це мені не допоможе. 

Те що я вибралася з будинку не означає, що я в безпеці. Потрібно йти далі. 

-- Куди ви так поспішаєте, Поліно? -- питає водій Дана. Здається його Олексій звати.

Дивно, що він не поїхав зі своїм босом. Невже Дан наказав йому сидіти під воротами? Цікаво навіщо?

-- Маю справи у місті. 

-- Тоді я до ваших послуг. Куди їдемо?

-- Дякую, але я сама дам собі раду. 

-- Не вийде! Дан наказав усюди супроводжувати тебе. Ти не можеш вийти за ворота без мене. 

-- Що за дурня. Як це не можу? Я, що полонянка? Негайно випусти мене, -- підвищую голос, але це не допомагає.

-- Не можу, Поліно. Наказ!

-- І, що ще тобі наказав цей тиран? 

-- Просто завжди бути з тобою. 

-- Значить ходитимеш за мною наче привид, а потім доповідатимеш йому з ким і де я була. 

-- Поліно, якщо ти хоч трохи вивчила Дана, то мала б зрозуміти, що йому краще не перечити. 

-- Добре, їдьмо. Дорогою розповім куди й навіщо. Сподіваюся ти не такий бовдур, як твій бос.

 Олексій відчинив для мене дверцята й навіть подав руку, щоб мені легше було сісти до авто. Хвиля гніву минула і тепер потрібно думати тверезо. А чого я очікувала? Невже того, що Дан вважаючи мене хвойдою отак просто відпустить на всі чотири сторони. 

-- Якщо хочеш можу ввімкнути радіо. 

-- Не треба! Хай буде тихо. 

-- Поліно, я не навмисне причепився до тебе, -- добродушно пояснює Олексій. 

-- Називай мене Піона. Це моє ім'я. 

-- Гаразд, Піоно. Сподіваюся ти не затаїла на мене образу? 

-- Ні! Вибач, що накинулася на тебе. Просто все дуже складно. Насправді усе не так, як виглядає на перший погляд. Ми з Даному не найщасливіше подружжя.

-- Можу лише здогадуватися. Та ти не переймайся дуже, все минеться. І Дан не монстр. Просто він таким чином намагається тебе захистити. 

-- Ха! Смішно, що аж плакати хочеться! Єдиний захист якого я потребую це захист від сімейки Корчинський.

-- То куди їдемо? -- Олексій змінює тему розмови, зрозумівши, що я торкаюся забороненого. 

-- Мені потрібно до районного відділку поліції. Маю написати заяву про зникнення людини. 

-- А хто зник?

-- Моя сестра. Хоч ніхто й не вірить, що вона у мене є. 

-- Якщо хочеш можеш розповісти мені, що трапилося. Обіцяю це залишиться між нами. 

Чомусь мені здається, що Олексій щирий зі мною. Можливо варто йому довіритися. Все одно більше нікому. Але він друг Дана і працює на нього. І як же мені бути? 

-- Я розповім тобі усе, але дай мені слово, що про це ніхто не дізнається. Мені зараз потрібна допомога. 

-- Клянуся, що мовчатиму, як риба у воді. 

-- Тоді їдьмо до поліції, дорогою все тобі розповім. 

Вечір, ... час, коли потрібно повертатися ...

-- Де вас обох чорти носили? Де можна вештатися так довго? -- лютував Дан, який буквально чекав нас на порозі будинку. 

Здалеку видно, що він розлючений наче скажений тигр. Кожен мускул на його тілі сіпався так ніби був під напругою. 

Подібного я не очікувала. Невже моя відсутність так його розлютила? Але чому? Я весь час провела під наглядом Олексія, як найдалі від його батька. Все як він і хотів, то чому гнів так сильно тріпоче на його губах. 

-- Дане, заспокойся! Варто було зателефонувати мені і я б одразу привіз твою дружину до тебе. Не знав, що ти так сумуватимеш. Піона, хотіла оглянути місто, купити потрібні їй речі, тому ми затрималися,  -- пояснює водій, не сказавши, що ми робили насправді.