1

Глава 1

Одеса 2017

Травень

Повний місяць яскраво освітив берег Чорного моря, малюючи сріблясті доріжки на хвилях. Здавалося, він торкається водної поверхні, ніби прагне сховатися в глибині, щоб насолодитися її рухами. Ця краса виглядала настільки неймовірною, що здавалося, ніби весь світ завмер у мить ідеальної гармонії. Заворожливий пейзаж притягував, тримав у полоні, не дозволяючи відвести погляд.

Бурхливе море, здавалося б, повинно тривожити, але дарувало дивний спокій. Як таке може бути? Вітряні хвилі, що розбиваються об берег, співали свою безкінечну пісню, яка заспокоювала і водночас тривожила серце.

Я вдихнув на повні груди, але замість звичного аромату солоної морської свіжості в повітрі кружляв несподіваний запах… півоній. Так, саме півоній. Це здивувало мене настільки, що я мимоволі почав шукати очима джерело аромату. Напевно, десь поблизу, на клумбах готелю, розквітли ці тендітні квіти, додаючи цьому вечору нотку незвичної ніжності.

Тиша, порушувана лише легким плескотом хвиль, обволікала простір. Хотілося підкотити штани й пройтися босоніж уздовж берега, відчути прохолоду води на шкірі, дозволити морю обійняти мене своєю прохолодою. Але ідеально начищені туфлі нагадували про правила й межі. Та й вода була ще занадто холодною для прогулянок.

– Дане, вибач, що порушую твій спокій, але Владислав Юрійович телефонує, – раптом пролунав голос позаду. – Каже, що не може зв’язатися з тобою. Просить, щоб ти негайно приїхав до нього. Він зараз у «Голубій гавані».

– Я знаю, – відповів я різко, ледь стримуючи роздратування. – Скажи, що буду через десять хвилин.

Розвернувшись, я швидко попрямував до автомобіля. Вечірній спокій зник, поступившись місцем тривозі й цікавості. Що за справи змусили мого батька викликати мене майже посеред ночі? Адже я попереджав, що планую провести вечір у клубі.

Ця поїздка в Одесу – короткий візит, усього на кілька днів. Потім повернуся до столиці. Але тут, на цьому березі, у цьому місті, у мене є справа, яка може змінити все. І, схоже, саме зараз настав момент її вирішення.

Олексій вправно та впевнено веде автомобіль дорогою уздовж моря, яка приведе нас до одного з готелів нашої родини. Я спеціально попросив його зупинитися неподалік Голубої гавані, саме в тому місці, де немає галасливих туристів і де панує тиша, що дозволяє трохи заспокоїтися.

— Олексію, не потрібно заїжджати на територію готелю. Я не збираюся затримуватися у батька, бо вже спізнююся до клубу. Наша розмова буде короткою, — кажу я, намагаючись виглядати спокійно, хоча в душі киплять питання.

— Як скажеш, бос, — відповідає він з легкою усмішкою, вказуючи на свою постійну прихильність до жартів.

— Я ж просив мене так не називати, — холодно відказую, не бажаючи звертати увагу на його жартівливий тон.

— Ок, Дане! Ти лише не здіймай кіпеш, бо я тебе знаю. На рівному місці розведеш багаття, а загасити нічим.

— Якщо знаєш мене до молекул, то не провокуй, — буркнув я, висунувши голову у відкрите вікно. Легкий вітер розвіював неслухняне волосся, даруючи відчуття польоту та свободи. Хоча я не міг позбутися внутрішнього хвилювання.

Усю дорогу до готелю мене з'їдає цікавість: що ж такого важливого тато зібрався обговорювати о такій пізній порі? І чому він раптом приїхав до Одеси? Чому йому не сидиться вдома, якщо всі справи давно передав мені, і лише зрідка втручається в наш сімейний бізнес? Щось не так. Відчуття тривоги не відпускає, хоча я намагаюся себе заспокоїти. Можливо, це просто чергове його бажання контролювати все навколо. Але в душі знову зростає підозра — чому він не довіряє мені повністю?

А може, мама знову промила йому мізки, і він зібрався торочити про одруження, онуків та іншу єресь, якої я не хочу навіть чути. Мені тридцять два, і я прожив ці роки у статусі холостяка цілком задоволений своїм життям. Змінювати щось? Нізащо.

Емоційний зв'язок, скандали, підозри у зрадах — усе це мене не цікавить. У мене інші пріоритети. Життя надто коротке, щоб витрачати його на ілюзії вічного кохання. Мені достатньо насолоди, яку може подарувати доглянуте тіло, і ніяких зобов’язань. Сьогодні одна, завтра інша — і жодного душевного болю чи розчарувань.

Я більше не вірю в "кохання до гробу". Ця казка зникла для мене давно, коли я побачив, як реальність руйнує всі красиві обіцянки.

Жінки... вони створені для задоволення і не більше. Так мене навчило життя, і доказом цього є мої власні батьки.

Колись мій тато подарував мамі надію. Обіцяв їй щастя, любов, турботу. Але потім усе це перетворилося на порожні слова. Вона все ще кохає його, живе в полоні ілюзій, що одного дня він згадає свої обіцянки. І терпить. Терпить його нескінченну низку коханок, що змінюються ледь не щодня.

Можливо, я схожий на нього більше, ніж хотів би зізнатися. Але між нами є одна важлива відмінність: я ніколи не даю нікому надії. Цього слова для мене більше не існує. З тих пір, як його забрали у мене, я вирішив, що більше не буду вірити в обіцянки.

Світ простий: ти береш, що хочеш, і йдеш далі. Ніхто не має права вимагати більше. І я, чорт забирай, не збираюся цього змінювати.

-- Привіт, тату! Що за поспіх? У мене плани на вечір, -- мало не вриваюся до батькового люксу, не хвилюючись, що можу застукати його у компанії якоїсь безмозкої модельки якій вистачає розуму лише на сексуальні ігри з перестарілими мільйонерами.

-- Проходь,  сину! Є важлива розмова.

-- Знову мама накапала? Ну чому їй спокійно не листати журнали замість того, щоб втручатися в моє особисте життя? 

-- А ти здогадливий, -- усміхається батько,  плеснувши собі у склянку коньяку. -- Будеш?

-- Ні! Сьогодні мені потрібен холодний розум.

-- Мама хоче онуків. 

-- А я тут до чого? 

-- Ти наш єдиний син. 

-- Тату, і що з того. Я зараз не готовий створювати сім'ю. Чого ти так дивишся? Мене все влаштовує, -- злюся, бо в очах батька бачу, що розмова не закінчена. 

-- Ти знайдеш дівчину та одружишся. Крапка! Далі так продовжуватися не може.