Віч-на-віч з допомогою

Десь вдалині я почула голоси своїх друзів та дуже смачні запахи. Я подивилась у напрямок сходинок, які були підставлені до отвору.

-Гей, друзі, а Майа вже тут. Ти ж казала, що сьогодні тебе не чекати.- кричала Слава, як тільки побачила мене.

-А де мені ще бути?- такі цікаві люди, самі мене тут залишили, а тепер ще питають чого це я тут роблю, ну звісно.

Перший спустився Деві та поцілував мене у щоку, мої очі миттєво стали схожі на п'ять копійок та я витаращилась на нього. Це що за підкат такий? Це що за люб'язнощі? Це що за прояви кохання?

-Я сумував за тобою.- прошепотів він мені на вухо та обійняв, притискаючи якумога ближче до себе.

-Ого що вигадав. Ну я звісно дуже рада, але ти мені трішки заважаєш.- ненароком відійшла я та підійшла до Слави.

-О, ти купила собі нову обручку. А батьки знають? Вони доречі прохали тобі передати, що від'їжджають на декілька днів і що ми тепер поживимо трішки з Майком.- було перше, що сказала Слава, як тільки я підійшла.

Я нічого не розуміла, ні чому батьки повинні знати про обручку, ні чому друзі забули про обручки, чому мої батьки кажуть якусь інформацію Славі, ні відкіля батьки знають Майка, ні чому Слава каже "ми" та чому Деві різко закортілося показати мені всю свою зацікавленність. 

-Для чого ми тут усі зібралися?- спитала я, вирішивши скоріше змінити тему.

-Як це для чого. Пам'ятаєте на канікулах ми знімали фільм, він все ж таки зайняв перше місце, та його навіть хочуть подати в загальний доступ як аматорський короткометражний фільм та ще ж завтра в нас співбесіда з приводу співпраці з нашим кіно.

Я зовсім не розумію, що відбувається, ми ж тоді не встигли навіть дознімати, не те щоб змонтувати та відправити на конкурс. Може я в майбутньому? Але чому Слава каже так, ніби ми з нею родичі? Я зовсім заплуталась з цими часами. Де мої друзі та спокійне життя? Да хоча б друзі? А якщо вони зараз у якійсь біді? Треба найти якийсь посібник чи інструкцію чи просто піти їх шукати. Я побачила велику книжкову шафу. Я пішла до неї, поки друзі щоб жваво обговорювали стосовно завтрошньої співбесіди. Я швидко очима пройшлась по назвам цих книг та нічого потрібного не знайшла. Тут були лише якісь біологічні, хімічні та фізичні посібники. Я вирішила піти звідси при першому зручному випадку, але він як назло ніяк не наступав. Я вже почала продумувати свій шлях, куди і як йти, де можна буде знайти друзів, якщо можна буде.

-Слава, слухай, а ти випадково не знаєш, чи є в моїй сім'ї якісь найвидатніші записи. Нам просто сьогодні задали додаткове завдання з біології, а вмене й так там все погано, може хоч так виправлюсь.- спитала я при першому зручному випадку, коли вони замовкли.

-З тобою все добре? Ти напевно занадто рано сьогодні прокинулась, а тобі тим паче казала мама поспати ще, вічно ти її не слухаєш, вона ж як краще хоче. Ми все розуміємо, це важко в 17 років втратити родину та одразу потрапити в нову, але можна ж бути хоч трішки доброзичливішою, тим паче пройшов вже рік. Я розумію, що ти сьогодні ходила на кладовище, але ж можна й про себе подумати, а краще й про нас.

Я не могла білььше це вислуховувати та й хамити не хотілось, тому я спокійно вибачилася та сказала, що мені вже час йти. Мені потрібен час, щоб переварити всю цю інформацію. Може я просто не пам'ятаю свій останній рік життя? В моєму списку місць, що я повина була відвідати відбулось поповнення на один пункт та я вирішила не гаяти час. Я вийшла зі школи та пішла у напрямок вокзалу. В кишені моєї улюбленої кофти я знайшла свою останню зарплатню та документи, тому в мене є шанс прожити перший час без роботи. Помітивши, що незабаром буде від'їжджати маршрутка до міста, я сіла на до неї та поки їхала задрімала. Прокинулась від жахливого болю в руці та згадала, що так і не пішла до лікаря знімати шви. Телефону з собою не було, тому вирішили спочатку доїхати до першого пункту мого списку та може там я знайду телефон, з якого можу подзвонити. Доїхавши до міста, я швидко побіжала до свого одного з улюблених місць- бібліотека. Забіжавши до неї, я побачила саме той ремонт, який ми планували з Елизоветою Степанівною. За головним столом стояв молодий хлопець, схожий на того, хто розповів мені про причини настільки довгого будівництва закритої школи.

-Здравствуйте, вам чимось допомогти?- спитав він мене, коли почув гуркіт дзвіночків над моєю головою.

-Так, привіт, не підкажеш де я можу знайти Елизавету Степанівну? Та можу я подзвонити від вас?

-Елизавета Степанівна з'являється тут дуже рідко, але сьогодні десь через три години вона повина приїхати. Подзвонити можеш з мого телефону. Вибач, за нескромне запитання, але ми раніше ніде не бачились?

-Ні, навряд чи.- я вже точно знала, що це саме той хлопець, але я так само знала, що краще щоб ніхто не знав хто я і що я. -Так можна подзвонити?

Він дав мені свій телефон та я трішки відійшла, щоб спокійно, без зайвих вушей, записатися до лікаря. На диво я зробила все швидко та вже через годину повина бути у лікарні.

-Слухай, а ти випадково не Майа?- звернув мою увагу той хлопець.

-Так, це я, а відкіля ти це взяв?

-Та нам просто зранку листа з торбою принесли сказали передати оцій дівчинці.- він показав мені фотографія, на котрій я несу Деві майже на руках ще у 1700 якомусь році.

Я забрала торбу з листом та фотографією та поспішила уйти поскоріше, бо з кожною хвилиною ставало все страшніше. До лікарні тут було недалеко, тому вже через двадцять хвилин я сиділа на лаві, що стояла на ганку лікарні та вирішила розпакувати торбу, поки є час. Почала, як завжди з листа.

"Привіт, все вийшло з-під мого контролю, тому зараз ти сама можешь зробити набагато більше ніж коли небудь. Не звертай уваги на свій страх, він буде тільки заважати. Я тобі обіцяю, в тебе буде можливість потім виплеснути всі емоції, а зараз спробуй розібратися та знайти правду. Головне, що ти маєшь пам'ятати, це те що серце не обмане, але не забувай придивлятися до найнепомітниших речей, вони відразу тобі допоможуть. У торбі лежить мій власний щоденник з записами, сподіваюсь він хоч якось допоможе. Там є всі відомості, що тобі можуть допомогти, але більше я нічого тобі дати не можу. Onliper"