Невідомий помічник

Сьогодні дуже тяжкий день, вже через тиждень в мене зимові фінальні іспити і я нарешті можу рушати додому, я навчуюсь у такому закладі, поза містом, з великою територією, нас привозять сюди батьки та залишають до канікул, мене завжди забирали трішки раніше і тому я ніколи не бачила чи прикрашають тут ялинку, чи повністю прибирають цю територію, чи, мабуть, на свята тут ніхто й не залишається? Всі учні, зазвичай, живуть поодинці, в окремому корпусі й для кожного класу окремий поверх. Тут вчаться не так багато людей, тому я знаю кожного, але ні з ким не спілкуюся, окрім нашого листоноші- Федіра Івановича- це чоловік років так 68, дуже добрий та завжди посміхається, кожного разу, якщо треба, він порадить щось і це завжди є доречним. Але ж звісно, якісь душевні таємниці ти йому не розповіси, та й нікому у цій школі не розповіси, всі в цій школі уже спілкуються з кимось, навіть в певних групах. Зараз вже десь о дев'ятій годині вечора, тому треба вже замислюватися про сон. 

У двері хтось постукав, я піднялась з ліжка, напевно це Федір Іванович. Відчинивши двері, я побачила привітну теплу посмішку, та з задоволенням запросила його до кімнати. 

-Привіт, панночко, я швиденько, а то сьогодні усім листів треба рознести, а я вже не встигаю. Ось доречі твої два і ще торбочка.- він простягнув меня маленьку торбочку та два листи.

-Дякую, ви заходьте, як час з'явиться.

Зачинивши двері, я знову сіла у ліжко та почала роздивлятися листи та торбу. Один лист був від батьків, а другий від когось невідомого, просто білий конверт з червоною смугою, нічого не було вказано, лише моє ім'я. Може це послання з минулого самій собі, зараз часто так роблять. Зараз це неважливо, я так давно не спілкувалася з родиною, що навіть не почавши читати, в мене вже з'явилися сльози. 

"Привіт, донечко, як в тебе справи? Ми дуже сумуємо за тобою, знаємо, що обіцяли тебе забрати, але ми з татом вирішили поїхати у Мексику вже завтра, вибач, але зимові свята ти проведешь зі своїми друзями у школі. В нас є багато новин до тебе, наприклад на весняних канікулах до нас приїде бабуся, я ще, я хотіла сказати тобі це в очі, щоб побачити твою реакцію, але краще вже так. В тебе через 5 місяців буде сестричка чи братик. Все, більше нічого не розповім, сподіваємось що скоро зустрінемось. Любимо тебе..

Мама та тато"

Я не знаю від чого я плачу: від розпачу, бо батьки вирішили мене залишити тут, чи від щастя, бо в мене буде сестричка чи братик, чи мабуть від суму, бо вони вирішили поїхати до Мексики без мене, чи від того, що я брешу батькам, що в мене тут є друзі, чи від радості, бо вже навесні приїде моя бабуся. Я зрозуміла одне- Тепер я точно не засну. Я вирішила піти освіжитися в душ, але раптом згадала про другий лист, та моя зацікавленість була набагато більшою, ніж бажання освіжитися. 

"Не хвилюйся, ти можешь мені довіряти, я знаю, що ти зараз не розумієш, що відчуваєшь та як на все це реагувати. Але зрозумій, на канікулах тебе чекає прекрасний час, будь трішки привітною, допоможи якщо попрохають і тоді все стане так як ти хочешь..

Onliper"

Хто це така? Напевно самий час освіжитися, навіть у торбу не хочется дивитися, але моя зацікавленість знову взяла верх. У торбі була сіра, пухнаста ковдра та упаковки з чаєм. Може все ж таки це від батьків? Хоча навряд чи, коробка була білою з червоною стрічкою, як і конверт. Все, напевно самий час у душ. Я зібрала всі свої речі, що стануть у нагоді в душі та вийшла у коридор, так як в моєму корпусі один душ на поверх. Тільки но я вийшла з кімнати, в мене врізався якийсь хлопець. Він кудись торопився чи від когось тікав, але зупинився коло мене. Я ще декілька хвилин не могла зрозуміти що відбувається та мене досі зитало, від тієї сили з якою він в мене вилетів. Я сперлась на стіну, що була неподалік.

-Привіт, вибач, не помітив,- в похихах казав він, він аж почервонів, напевно давно бігає і втомився, але навряд чи він заради спортивної форми бігає  так як глаза були скажені чи налякані. 

-Нічого страшного, все добре, зараз тільки треба до себе прийти, а то сила в тебе що треба, навіть голова хитається зараз.

-Давай я допоможу, куди тобі треба?

-Ні, тут ти мені не допоможешь, я в душ. В тебе щось сталося, чому біжишь немов скажений?

-Я тобі розповім, але тоді тобі доведеться мені допомогти.- він хитав головою у бік моєї кімнати. Все це дуже дивно, я ніколи не бачила цього хлопця у нашій школі, але чому б і ні? Мабуть сьогодні день такий, скажений..

Я похитала головою у знак згоди, але не відійшла від стіни, голова досі не проходила й я не розуміла, чому він після сильного поштовху нормально себе відчуває. Він відчинив двері та зайшов до кімнати, гадаючи, що я піду за ним, але я ще с хвилину збиралася подумки, щоб навчитися стояти без допомоги стіни.

-Ти будешь заходити? Все гаразд?-висунув він голову з дверей, та трішки обернувшись помітив когось чи щось та простягнувши руку, вховип мене та затягнув до кімнати. По інерції, коли він відпустив, я полетіла далі та впала на ліжко. Швидко піднявшись на ліктях я подивилась на нього та з нерозумінням в очах чекала  кли він почне свою розповідь. Після хвилини тиші, я зрозуміла, що складно він не почне.

-Так чим я можу допомогти?

-Да так, я просто поживу в тебе у кімнаті трішки.- ща тим як ми живемо ніхто не слідкував, директорам та завучам було все одно, тому ніяких проблем би не виникло, але я не хочу жити з якимось незнайомим мені хлопцем.

-Що сталося? Ти обіцяв розповісти, а потім вирішемо залишишься ти чи ні. 

-Як ти вже помітила, я новенький, мене оселили у кінці цього поверху, але замість кімнати, там була якась комора з старими речами, там було стародавнє дзеркало, мені воно сподобалось і я вирішив не прибирати там.- він ходив по кімнаті з боку в бік та якось нервово жестикулював. - Там було все, що потрібно і навіть більше. У кутку стояла величезна шафа,  з жалісним скрежитом вона відчинилась, але як виявилося в цій кімнаті вже хтось жив, на вигляд це був чоловік, але я навіть не можу сказати скільки йому років, так як відразу почув: "Що тобі тут треба?"- я перелякався та почав відходити, але почув, що у шафі почались якісь рухи та гуркіт.