12. Руки вгору, обличчям до стіни

 ЛАДА

— Справді? — запитала я якимось ніби не своїм голосом. — А чому? 

— Не хотів нікого, не знаю… Думав про тебе. Зі мною подібне вперше по листуванню, — зізнався Макс неголосно, майже пошепки. Він всю цю розмову говорив доволі тихо.

 — Я теж уперше з кимось листуюся, навіть ні разу не бачивши співрозмовника. Мені здається, що ми з тобою у чомусь схожі, — зізналась я. — Тому розуміємо одне одного. 

— Може, ми все ж зустрінемось? — він сковтнув слину. Я відчула, що він дещо хвилювався, питаючи це. — Чи ти боїшся мене? 

— Ні, я не боюсь, — сказала я. — Можна зустрітися, звичайно. Тільки трохи страшно, раптом я не така, як ти мене собі уявляєш…

— Ти присилала мені не одне фото, думаю, я цілком склав уявлення про тебе. В тебе дуже красива фігура, кожна твоя фотка заводила мене з півоберта. 

 — Мене теж дуже заводили твої фото, — зізналась я, відчуваючи, що червонію. Добре, що він мене зараз не бачив. 

— Коли ти так кажеш, мені хочеться зробити дещо. А завтра, якщо тобі не сподобається, можеш зробити вигляд, що все забула.

Його дихання одразу збилось від однієї тільки думки про те, що зараз може трапитись. 

 — Спокуслива пропозиція, — мої губи самі розтягнулися в усмішці. 

— Ти думала про мене, коли була сама? В душі, чи в ліжку? — він провокував мене, я це розуміла.

 — В душі, — зізналася я. 

— Зараз можна спробувати в ліжку. Уяви, ніби я там, біля тебе. І що твої руки — не твої руки… 

 — Добре, — прошепотіла я, відчуваючи, що серце почало битися значно швидше. 

— Я часто уявляю тебе, — його дихання збивалось. — Але з голосом зовсім інакше. 

 — Так, мені теж здається що ти тут поряд, — сказала я. — Якщо заплющити очі… 

— Тоді заплющ їх. Постав мене на гучномовець, я зроблю те ж саме, — прошепотів він.

 — Зараз, — коли я шукала потрібну кнопку в налаштуваннях дзвінка, мої руки тремтіли. 

— Ти дуже спокуслива. Я так хочу тебе…

***

—...Тепер я без цього заснути не зможу, — Макс важко дихав. — Не дай бог завтра ти скажеш, що була пʼяна і це була помилка, чи щось таке. 

— Не скажу, — прошепотіла я.  — Бо це точно не була помилка. 

— Може, колись ти і побачитись захочеш. Не будеш переживати. Ти точно мені сподобаєшся, я в цьому не сумніваюсь. До речі, може, скажеш своє імʼя? "Леді" — це ж точно не імʼя…

 — Мене звуть Лада, — сказала я. — Ну, трохи співзвучно з Леді. 

— Тобі личить це імʼя. Дякую, що сказала. 

 — Тобі теж личить твоє ім’я. Мені завжди подобалося ім’я Макс, — сказала я. — Навіть перше моє кохання у дитячому садочку так звали... 

***

Коли наступного ранку я прийшла на роботу,  Слава після привітання “порадував” мене:

 — Там бос тебе хотів бачити, зайди до нього. 

В передчутті чогось явно нехорошого, я підійшла до дверей директорового кабінету і постукала:

 — Можна? — запитала, прочинивши двері і зазирнувши досередини. 

— Так, заходь, — він зітхнув. — Заходь швидше, сідай. 

 — Ви хотіли дати мені якесь доручення? — відразу сказала я, щоб продемонструвати власну працьовитість. І може, тоді він одразу перейде до справи, а не буде кидати різних натяків щодо того, що я теж можу стати зіркою, як сестра, якщо буду добре поводитись…

— Ладо, нам треба поговорити про інше, — він зазирнув мені в очі. — Ти засмутила мене. Я думав, ти працьовита дівчинка, що в тебе є бажання працювати. Але мені розкрили очі. 

 — Невже ? — я усміхнулася. — Навіть знаю, хто це зробив. Карина, так? 

МАКАР

Останнім часом я жив від вечора до вечора, бо ввечері я міг спілкуватись з Ладою. І наше спілкування заходило все далі і далі. Я розумів, що мене страшенно веде від неї, і що я дуже хочу зустрічі. Так, вона вже декілька разів мене відшивала, але ми щоразу ставали ближчими, то може тепер вже і не відшиє так, як раніше. Треба буде подзвонити їй і поговорити про це прямо сьогодні.

Плани були грандіозні, настрій, незважаючи на проблеми на роботі, теж. Коли вже була майже сьома година, я почав збиратися додому, однак несподівано почув гамір в коридорі.

Не встиг визирнути назовні, як до мого кабінету увірвались хлопці в поліцейській формі та масках, ще й зі зброєю. 

— Руки вгору, обличчям до стіни! — скомандували вони.  

Що-що, а маски-шоу я точно не очікував побачити. Підняв руки вгору. Мене одразу ж припечатали до стінки і почали обшукувати. 

— Що відбувається? — запитав я. — У вас є ордер? 

— Само собою, — відповів один із поліцейських. — Давай ключі від сейфу!

— Документи показуйте! — вигукнув я.

Але щойно це сказав, той коп взяв свою палицю і вдарив мене по ребрах. Я цього не очікував і зігнувся навпіл. Тоді він вдарив мене ще раз. І я вже став на коліна.

Третій удар вже був ногою і, бляха, по обличчю. Я зреагував пізно і мало не завив від болю. 

Перед очима були зірочки. Здається, він конкретно сильно вмазав мені. Розпластався на підлозі. Мене вдарили ще раз, але потім я почув голос одного з копів: