10. Може, дати вам мій номер?

МАКАР

— Бляха! — щойно Задорожний покинув кабінет, я скинув усе зі столу. 

Дратувало все. А до цієї зустрічі все було так добре. Він ще й хоче шукати іншого перевізника! Ми ще навіть не почали співробітництво… А він вже псував мою репутацію! І ще й натякав на якусь небезпеку!

Настрій був кепський. Щойно я вийшов з кабінету і рушив до ліфту, охоронець рушив за мною.

Я дістав телефон, треба було подзвонити моїм партнерам на митниці. Якщо задорожній робить мені проблеми, я теж робитиму йому проблеми. 

Коли вже виходив з воріт, то раптом почув знайомий голос:

 — Добрий день, мене звуть Лада, пам’ятаєте, ми з вами вже розмовляли! Маєте хвилинку? 

Побачити ту журналістку, з якою не задалось минулого разу, і яка так нагадувала Леді, було неочікувано.

 — Привіт,  — я усміхнувся. — Що, готова продовжити в готелі? 

 — Може, краще в якомусь кафе? — вона усміхнулася мені. 

— Пробач, крихітко, на кафе часу немає, — я знизав плечима, аж раптом побачив на своєму піджаку червону лазерну мітку. 

Якось інстинктивно смикнув журналістку до себе, у хвіртку, і щойно ми опинились за броньованими дверима, почулись постріли. 

Дівчина дивилася на мене круглими очима.

 — Це у вас стріляли? — запитала вона тремтячим голосом. 

— Ага, — я кивнув. 

Саме в цю мить до нас підбігла охорона і швидко повела нас усередину. Дівчину хотіли відвести окремо, але я зупинив охоронця:

— Хай побуде зі мною. Вивезете нас разом.

— Поки що вам варто пересидіти в будівлі, ходімо…

***

Нас завели в спеціальну броньовану кімнату без вікон і дверей і сказали запертись зсередини поки охорона не скаже, що небезпека минула.

Але щойно ми заперлись, в будівлі закоротило світло і ми опинились в повній темряві.

— Схоже, тобі капець як не пощастило прийти саме зараз, — прокоментував я останні події. 

 — А я думаю, що пощастило, — з несподіваним захватом сказала вона. — Це така цікава пригода! 

— Ти якась притрушена, тебе могли вбити щойно, взагалі не страшно? — здивувався я.

 — Зате вийде цікава стаття, — сказала вона. — Мало хто з журналістів міг спостерігати власними очима за невдалим замахом. А як ви зрозуміли, що зараз будуть стріляти? 

— Побачив лазерну мітку, — я знизав плечима. — На собі. Часу думати не було. 

 — Ви дуже швидко зреагували, — зауважила вона. — А як ви думаєте, чому вас хотіли вбити? Це були конкуренти? 

— Занадто багато питань, кралю, — хмикнув я. — Давай пересидимо спокійно. Потім моя охорона відвезе тебе додому. Може, поспостерігає день-другий, все ж, нападники бачили тебе зі мною.

 — А чим ви займаєтесь? — не вгавала вона. — Я чула, що логістикою? 

— Так, нею, — кивнув я. — Це не закрита інформація. 

 — А є ще й закрита? — вона зітхнула. — Ну все одно ви її не розкажете…

В цю мить ця її щирість і наївність знову нагадала мені Леді. Певно, я і захистив її тільки тому що вони були чимось схожі. І сюди впустив через це. Це стає небезпечним. Треба спровадити її. 

— Так, не розкажу, — сказав врешті-решт.

 — Тоді я запитаю щось інше. Ви одружений? 

— Ні, не одружений, — я схилив голову на бік. 

 — А ви походите з багатої родини чи ваші статки здобуті власними зусиллями?

— Якщо вже грати в гру з питаннями, то в обоє воріт. У тебе є чоловік чи хлопець? — задав я зустрічне питання.

 — Ну… — вона на мить замислилась. — З одного боку немає, а з другого — наче й є…

ЛАДА

Я збиралася сказати “немає”, але тут згадала Макса. Не можна назвати його моїм хлопцем у прямому значенні цього слова, бо я навіть жодного разу його не бачила. А з іншого боку, він знає про мене набагато більше, ніж придурок Антон, який вважав мене своєю дівчиною. 

— Цікаво, — він усміхнувся. — Ну але раз ти так кажеш, значить, це не дуже серйозно. І явно не чоловік. А тепер моє друге питання. 

— Яке ж це питання? — заінтриговано сказала я. 

— Якого кольору і фасону ліфчик?  — його голос прозвучав прямо біля мого вуха. І коли він встиг так наблизитись? 

 — Ч-чорного, — відповіла я, заскочена зненацька цим запитанням і тим, що він знаходиться так близько. — А навіщо це вам? 

— Фасон, — його подих обпалював мою шию. — Ти все ще не відповіла. 

— Звичайний фасон, класичний, — я трохи відсунулась убік. 

— Відповідаю на твоє наступне питання: Мені це просто цікаво.

— Це щось типу психологічного тесту — визнач характер людини по кольору і фасону її білизни, — здогадалась я. 

— Це просто щоб ти використала декілька питань, а тепер була моя черга. То що за хлопець, якого наче немає, але є? 

— Ми просто друзі, — коротко сказала я. — Але він мені подобається. 

— І тому ти не хочеш йти зі мною в готель?

 — Так, — я кивнула. — Я не проти сходити з вами кудись, але… Ну, не в готель, коротше.