8. Ти, а не картинка

МАКАР

Лада відповіла досить швидко, що не могло не радувати:

“Співчуваю. У мене на роботі теж часто бувають проблеми. От якби я була такою пофігісткою, як моя сестра, можливо, тоді до мене б інакше ставились… А твої проблеми з чим пов’язані?”

Авжеж, я не стану говорити їй про поліцію. Це зрозуміло… Але що такого сказати? 

"Документація. Довго пояснювати. Не хочу навіть думати про це."

А потім другим повідомленням додав:

"Хочу дечого іншого. З тобою. Це б дуже допомогло розслабитись. Але не впевнений, чи ти хочеш повторення. Відлякати тебе не хочу." 

“Хочеш, щоб я надіслала тобі фото?” — запитала Леді. 

"І щоб робила щось одночасно зі мною. Раз не хочеш зустрічатись, то хоча б так. Бо щось мене зовсім веде від тебе. Постійно про тебе думаю."

“Добре, — несподівано погодилась вона. — Я не проти.”

Її відповідь миттєво завела мене. Я зняв футболку, ліг на ліжко і зробив селфі. Доволі цнотливе, знову тільки торс і трохи зачепив підборіддя. 

Цього разу вона надіслала фото в білизні, ну не надто відвертій — топ, схожий на спортивний, і трусики-шортики. 

“Мабуть, я здаюся тобі якоюсь зіпсованою?” — так вона підписала фото. 

"Чому ти так думаєш?" — одра моя рука тримала телефон, інша ж займалась чимось більш приємним.

“Бо надсилаю такі фотки чоловіку, якого жодного разу не бачила…”

"Ти здаєшся мені до біса гарною. В усіх сенсах. І справа не тільки в фотках. Була б в фотках, я б знайшов сотню інших дівчат. Але мені хочеться саме твоїх фоток…" 

Дихання вже збивалось. Вона дивно впливала на мене навіть на відстані. Навіть так, через листування.

“Ти теж здаєшся мені гарним, — відповіла вона. — Хоча спершу я мало не послала тебе. Ну, тоді, в день нашого знайомства. Тепер я розумію, що перше враження може бути хибним…”

Якийсь час я не міг їй відповісти. Просто відкрив фото. Дивився і рухався. Це було неправильно. Але я так хотів її… 

Потім я таки відповів:

"Але що тоді, що зараз я дуже хочу тебе. Зараз, правда, ще більше. І конкретно тебе, а не картинку." 

“У мене якісь схожі відчуття, — написала Леді. — Це так дивно… Ніколи раніше такого зі мною не траплялося…”

***

Леді виводила мене з рівноваги. Я весь час думав про неї, а все інше якось відходило на другий план, і мені це не подобалось. От і зараз мій помічник знову щось розповідав, а я слухав геть неуважно. Настільки неуважно, що він навіть дозволив собі дещо підвищити голос:

—...Тут у нас  наклюнулася справа, з’явився потенційний клієнт, який хоче домовитися про крупні поставки за кордон. Але не думаю, що зараз це доцільно, зважаючи на того поліцейського, який погрожував, що буде за вами стежити…

— Як звуть клієнта? — мені стало цікаво, що то за такий клієнт. Якщо це реально якась крупна рибина, то мені було небажано упускати шанс. Крупних риб в нашій країні не так багато. 

— Олександр Задорожний, — відповів помічник, поглянувши у свій записник. 

— Та це ж один з найкрупніших виробників ліків в Україні. Певно, він хоче менші податки на торгівлю за кордон. Робити менші показники, а продавати багато, — припустив я. — Це дуже великі гроші, це ж фармбізнес. Мені треба цей клієнт, це не обговорюється. Призначай йому зустріч хоч на завтра. А копи… Я розберусь. Зробимо все так, що комар носа не підточить. Просто треба бути обережними, та й все…

ЛАДА

Антон писав знову і знову, хоча я його ігнорила, сподіваючись, що йому дійде, що я не збираюся “починати все спочатку”. Але після того як він написав, що приїде до мене сьогодні ввечері, я все ж відповіла:

“Не треба приїздити. Ми занадто різні люди, не думаю, що в нас може щось вийти.”

"Чому ти така категорична? Нам було добре разом! А потім ти чомусь взбісилась… Все через ту фразу про блондинок? Ну пробач блін, але через таке не ігнорять!"

“Це було не вперше, ти й перед тим говорив, що жінки мають сидіти вдома, а не ходити на роботу, що для них головне — народжувати дітей… Наші життєві цінності кардинально відрізняються, тож тобі краще пошукати дівчину, яка тобі більше підійде, ніж я. А до того ж, у мене є хлопець”, — остання фраза вирвалася ніби сама собою, я не планувала її писати, просто згадала про Макса і не втрималась. 

"Що? Який ще хлопець? Ми ж тільки-тільки ходили з тобою на побачення! Хто він?! Невже з твоєї роботи?! От тому я і кажу, що місце жінки вдома! Бо ви вертихвістки!"

“Не з роботи. Ми познайомилися в інтернеті. Але роботу я не кину, бо він того не вимагає. А от тобі нічого не світить, вибач,” — написала я з деяким злорадством уявляючи, як він там какзиться від такої новини.

"В інтернеті? То ви навіть не бачились? Певно, він якийсь виродок)  і збоченець! І фотки точно липові!"  — одразу відповів Антон. 

“Він не збоченець, а нормальний чоловік. А ти — якесь ображене на всіх жінок створіння”, — написала я. 

Він щось писав, але довго не відправляв. А врешті-решт хвилин за десять я отримала повідомлення:

"Дивись, як би він не зробив тобі нічого такого, про що ти будеш шкодувати. Адьйос!"

Я була рада, що нарешті розпрощалася з ним. Вирішила, щоб відсвяткувати цю подію,сходити в магазин і купити собі якусь обновку. Але якраз коли я стояла в кабінці для примірювання, в мене задзвонив телефон.