7. Поліція

Коли я прочитала ці слова, то мені стало жарко. Чомусь він умів написати щось таке, що зачіпало мене. Я подумала, що може, нам справді можна було б зустрітися в реалі? Але тоді вже не буде цього драйву від наших листувань і обміну фотками. Я побачу в ньому якісь недоліки, він — у мені. І поступово все стане звичайним, а потім навіть рутинним. Я з цим уже не раз стикалася…

“Я думаю про тебе досить часто, — написала я, обминаючи його натяк, так ніби не зрозуміла його.  — Уявляю твоє обличчя… Це цікаво, іноді йду по вулиці і думаю, що так само поруч можеш пройтити, і ми не впізнаємо одне одного, кожен спокійно піде далі…”

"Я теж в перехожих тебе шукаю. Цікаво, виходить ми обоє це робимо", — відповів Макс.

"Ага, у нас багато схожого. Може ти якийсь мій загублений у дитинстві брат-близнюк?” — я поставила смайлик. 

"А ти любиш подібні Санта-барбарські сюжети про заборонене кохання?" — він теж поставив смайлик. 

“Обожнюю, — я усміхнулася, хоча він і не міг мене цієї миті бачити. — Якщо серйозно, я завжди потрапляла в якісь такі пригоди в особистому житті, що моя мама казала, що мені пороблено. Ніяких тобі спокійних цукерково-букетних періодів, постійно якісь “американські гірки”. Думаю, я просто обираю якихось дивних чоловіків… І ти — тому підтвердження.”

Написала це, відправила і тут же хотіла видалити, бо виглядало це так, ніби я вже зізнавалася в тому, що обрала його, навіть не бачивши його обличчя. Але видаляти було пізно, бо Макс мою писанину встиг прочитати. 

"Мені було дуже добре зараз. Набагато краще, ніж в реалі з першою-ліпшою", — зізнався він. 

"Мабуть, заводить незвичайність ситуації”, — зізналася я. Відчувала, що й моє серце стало битися частіше, коли він це написав. 

"Це точно", — відповів він. — "Дякую. Це правда було круто. Сподіваюсь, ти після цього не перестанеш спілкуватись зі мною." 

“Мене не так легко налякати, — я знову поставила смайлик. — Знаєш, я дуже рада, що сьогодні не зробила одну дурницю…”

"Що за дурницю?" — перепитав він. 

“Та так, нічого особливого. Все одно нічого не вийшло…”

"Тебе хтось скривдив? Ти говориш загадками… Чи що мало вийти?"

“Це стосується роботи, ну не вийшло, то й не вийшло, немає значення. Просто я згаряча наважилася на авнтюру, про яку портім могла пошкодувати. Тому й пишу —  добре, що нічого не вийшло.”

"Зрозуміло. Ну, я радий, що все в порядку. Якщо в тебе будуть якісь проблеми, можеш звернутись. Я допоможу." 

“А ти що, в поліції працюєш?  — поцікавилась я.  — Чи в мафії?” Поставила смайлика, а то ще образиться за “мафію”.

"Не те щоб. Але повір, допомогти зможу. І ніхто не наважиться чіпати тебе." 

“Дякую, — написала я. — Але в мене все добре. Мене ніхто не чіпає. Добраніч!”

***

Наступного дня я благополучно здала іспит і з такої нагоди запросила подруг до ресторану.

Коли ми вже сиділи за столиком, Настя спитала:

 — Ну, як у тебе справи з тим другом по листуванню? Ви хоч на побачення сходили?

 — А, ти про Макса, — я вдала, що не одразу зрозуміла, кого вона мала на увазі. — А чому я з ним маю ходити на побачення? Думаєш, він шукав серйозних стосунків? 

 — Ну, чоловіки часто починають з несерйозних, а потім доходить до чогось більшого… — протягнула Таня. 

 — Ні, з ним так точно не працює, — сказала я.

І саме цієї миті на мій телефон прийшло повідомлення. Я поглянула на екран і побачила, що це пише зовсім не Макс, а Антон.

“Привіт, ти ще ображаєшся на мене? — писав він. — Я хочу загладити свою вину, розумію, що був не правий. Ладо, ти даси мені ще один шанс?”

МАКАР

Після того, що трапилось між мною і Леді, я не міг думати ні про що, окрім цього. Здається, я став трохи помішаний на ній. Певно, тому що вона так і не погодилась зустрітися. Я відчував цей незакритий гештальт. 

Засинав, думаючи про неї, просипався так само з думками про неї, це вже було трохи схоже на одержимість. 

Треба буде вмовити її на зустріч. Коли я побачу її, коли ми переспимо, цей гештальт закриється, і все буде добре. 

Вирішивши так, я зібрався і поїхав на роботу. От тільки коли підʼїжджав до офісу, побачив поліцейську машину. І мого "улюбленого" копа, який клявся-божився, що посадить мене.

Поруч із ним був мій юрист. 

— О, Макаре, я якраз збирався вам дзвонити! У цього пана неправильно виписаний ордер, а він збирається все одно заходити на територію фірми! Хоча не має ніякого права! — заявив мій юрист.

— Зрозуміло, — я не міг приховати усмішки. — Що, "особистий контроль" дав тріщину? — це я вже звернувся до копа. Як там його звали… Я вже забув. Ну, він не довго протримається проти мене. Все одно не зможе нічого дізнатися.

— Не радій раніше часу, — похмуро буркнув той. — Я з тобою ще розберуся! З усіма твоїми протизаконними махінаціями! 

— Я — дуже законослухняний, — я продовжував усміхатися. — Але якщо вам нічим зайнятися… Що ж, я не можу вам заборонити. Однак без правильного ордеру в мій офіс ви точно не потрапите.

Я спеціально тролив його, навіть на "ви" звертався. Мені подобалось, як він злиться, як біситься від того, що нічого не може зробити.