5. Фото

— Значить, по руках? — я простягнув руку Валерію Чорному, наглядачу. Ми все ж домовились за відправку. Так, цього разу вийшло дорожче, але що вже робити. Мені треба було, щоб товар прийшов вчасно. 

— Так, всі проблеми залагоджено, — він потиснув мою правицю. 

Я був радий, що ми з усім розібрались. Що я дістався сюди швидко і товар все ще встигав потрапити до замовника в обіцяний строк. 

Повернувся до машини. Але чомусь мене не покидало якесь дивне передчуття. Ніби за мною хтось стежив. Хоча, певно, це мені тільки здавалось. Ніхто не знав, що я сюди поїду, це було дуже спонтанне рішення. 

Коли ми вже поїхали в напрямку траси, водій сказав:

— Здається, за нами “хвіст”! 

— "Хвіст"? — я поглянув у вікно позаду. Дійсно, за нами їхала якась чорна машина. На трасі окрім наших двох машин зараз нікого не було. — Зможеш відірватись? Хоча, на трасі, певно, це малоймовірно. Ми ж як на долоні…

 — Можна спробувати звернути на іншу дорогу, — сказав він. 

— Давай спробуємо, — я знову озирнувся.

Водій дійсно натиснув на газ, ми почали відриватись. Але майже одразу та інша машина також почала рухатись швидше. Вони нас наздогнали в одну мить. А потім почали стріляти…

Все, що я встиг зробити, так це опустити голову перед тим, як вікна в машині почали тріскатись. Вони були броньовані, але коли в тебе стріляють кулеметною чергою, то рано чи пізно скло все одно не витримують. 

Так і сталось. Коли пробило вікно біля Артема, мого водія, машину хитнуло в кювет. 

В вухах задзвеніло, а біль в нозі засліпив мене. Скло з вікон впилося в ногу. Це була не куля, ніби… 

Якщо вони зараз прийдуть сюди, то, певно, добʼють.

— Артеме, ти живий? — гукнув я до водія. 

 — Я поранений… — простогнав він. 

— Тримайся, де твій мобільний? Мій не можна вмикати… — я потягнувся до переднього сидіння. Нога боліла страшенно, але я намагався ігнорувати цей біль.

Він простягнув мені телефон.

Я відправив наші координати моїй секретарці і написав коротко:

"Артем поранений. Виклич нам перевірену швидку. Координати додаю…"

Це все, на що мене вистачило. Бо вже за мить свідомість почала плутатись, бо біль став ще нестерпнішим…

***

Коли я розплющив очі, то спочатку побачив білу стелю. Одразу озирнувся. Біля мене нікого не було. Я лежав у якійсь маленькій палаті, в лікарні. 

Біля мого ліжка на тумбі лежала моя сумка Фарадея. Схоже, мої телефони вклали в неї.

Я дістав один із мобільних, той, який був не зареєстрований на мене, а мав підставне американське імʼя. Саме з нього я був зареєстрований в тому додатку знайомств, так було безпечніше. 

Чомусь замість того, щоб подзвонити секретарці або ще комусь з довірених осіб, я відкрив додаток. 

“Привіт, як бачиш, листування не видаляю, — написала я. — Погуляли добре, а як твій вечір? Знайшов подружку?”

"Погуляв вчора непогано. Але сьогодні явно перегуляв",  —  я поставив смайлик. — "Голова розколюється. І нога болить. Ну, мене підлатали, все пройде". 

“Підлатали? — перепитала вона. — Ти що, з кимось побився?”

"Не зовсім. Хоча, в якомусь сенсі можна і так сказати. А вчора що робила, після гулянки?"

“Вчора поїхала додому і лягла спати. А сьогодні ходила на побачення з колишнім, але він мене вибісив, і я пішла раніше. Оце зараз їду в таксі додому…”

"І чим же він тебе вибісив? Хотілось би знати, ну, на майбутнє", — я додав веселий смайлик.

“Тупими жартами про білявок. У мене в самої світле волосся, але не вважаю себе якоюсь недалекою...”

Я взяв мобільний і вирішив зробити селфі. Мені хотілось побачити її, але знову просити фотку було б неправильно. Замість того я вирішив зробити селфі.

Був дещо блідим, але в принципі виглядав не так погано, як на людину після поранення. Опустив камеру так, щоб було видно тільки губи і торс. 

Відправив фото і чомусь відчув хвилювання. 

"Ти не недалека. Хоча, фізично навіть дуже далеко зараз…"

“Ти займаєшся спортом? — запитала вона. — Маєш гарні м’язи!”

"Займаюсь. Радий, що тобі сподобалось фото. Мені б твоє, впевнений, теж сподобалось би…"

ЛАДА

Мені сподобалося його фото. Звісно, хотілося б роздивитися й обличчя повністю, але я сама теж не показувала обличчя, тож це справедливо. Поглянула на таксиста, чи він не дивиться на мене, а потім увімкнула камеру і швидко зробила селфі. Потім у редакторі обрізала фото, щоб було видно лише нижню частину обличчя і відправила йому. 

Повідомлення було переглянуте одразу. Він якусь мить мовчав, але потім мені прийшла відповідь.

"Гарно. Видно, що фоткалась зараз, а не обирала. Але все так само без обличчя. Як і в профілі. Хоча, певно, не мені це тобі казати. Чим ти взагалі займаєшся?"

Я  зазвичай не говорила, де працюю. Бо коли люди дізнавалися, що я журналістка, то починали ставитися до мене з деякою підозрою, наче боялися, що завтра я про них щось опублікую в інтернеті. Тому я відповіла: