Розділ 28. Міла

Квартира виявляється тіснішою, ніж я очікувала, і теплішою — від людей, від музики, від запаху солодких коктейлів, які хтось невпинно змішує на кухні. Ми з Орисею сидимо на підлозі біля дивану, притулившись спинами до м’яких подушок, сміємося з чогось дурного й одночасно різного, і я ловлю себе на думці, що сміх дається мені трохи важче, ніж зазвичай. Коктейль у моїй руці солодкий і майже безпечний на смак, але я п’ю повільно, відчуваючи, як градус ледь торкається свідомості.

Телефон лежить поруч, екраном донизу, і я крадькома перевертаю його, коли ніхто не дивиться. Повідомлення від Олекси короткі, стримані, але між рядків у них більше, ніж у всіх цих гучних розмовах навколо. Я відповідаю так само тихо, ховаючи усмішку у кутиках губ, ніби це мій маленький злочин.

Обручку я зняла ще вранці, коли вийшла з машини і пройшла ті два квартали пішки. Вона лежить у потаємній кишеньці сумки, загорнута у серветку, і я відчуваю її вагу, навіть не торкаючись. Про канікули, про шлюб, про нього — не знає ніхто. Це мій секрет, крихкий і небезпечний водночас.

— Ти сьогодні якась… — Орися замовкає, нахиляючись ближче і кидаючи погляд на мій телефон.

Я встигаю перевернути екран, але пізно. Її брови злітають угору, і усмішка стає надто уважною.

— Хто це? — шепоче вона.

— Ніхто, — відповідаю занадто швидко і ховаю телефон у сумку, залишаючи одне непрочитане повідомлення пульсувати там, як серце.

У двері дзвонять раптово, і господиня квартири кидає нам хитрий погляд, перш ніж підхопитися з місця. Вона відчиняє, і до кімнати вривається сміх, гучний і самовпевнений. Четверо хлопців, двоє знайомих одногрупників і двоє старших, заходять, ніби на них тут давно чекали. Один з них одразу тягнеться до господині, цілує її просто у губи так, ніби навколо нікого немає, і стискає округлі сідниці, обтягнуті вузькими блакитними джинсами без жодного сорому.

Мені стає ніяково. Я нахиляюся до Орисі й шепочу:

— Ми ж наче домовлялися про суто дівочий вечір.

Вона лише хихикає і за мить уже перемикається на старшокурсника, що сідає поруч із нею, ніби так і треба. До мене підсувається інший — надто близько, надто впевнено, з усмішкою, яка не питає дозволу.

— Схоже, плани змінилися, — шепоче дівчина грайливо на вухо, її солодкий подих лоскоче мою шкіру.

Та тепер я відчуваю напругу, що наростає з кожною хвилиною.

Час тягнеться, музика стає гучнішою, розмови — розмитішими. Коли люди починають розходитися, я виходжу надвір подихати і викликаю таксі. Холод одразу пробирається під куртку, і я щільніше запахуюся, дивлячись у телефон. Замовлення скасовують. Я роблю нове, відчуваючи, як поруч, трохи осторонь, стоять ті двоє хлопців, палять і поглядають у мій бік.

Вони підходять швидко, оточують з обох боків, і їхні жарти стають брудними ще до того, як я встигаю щось сказати.

— Хлопці, — мовлю тихо, коли один з них намагається торкнутися мого ліктя. — За мною зараз чоловік приїде.

Але вони лише сміються, жартома дивляться на мої руки. І один з них, вищий, той, що сидів біля Орисі, раптом каже:

— Така тиха на перший погляд, а, виявляється, брехуха.

— Ага, — підхоплює його товариш. — Навіть обручки немає.

— Вона у сумці, — навіщось виправдовуюся, вже усвідомлюючи, як тупо і недоречно це звучить.

— То чому не носиш? Соромишся? Невже він такий старий і потворний? Чи все таки брешеш?

— Впевнений, ми б змогли розважити тебе значно краще, — швидко підхоплює другий.

Судомно стискаю у руці телефон, бігаючи розгубленим поглядом по екрану. Вже другий водій відмовився від мого нещасного замовлення. Я змерзла і вже тисячу разів, здається, пошкодувала про те, що надто сильно хотіла бути незалежною. Дарма я відмовилася від водія і від можливості не слухати зараз цю нетверезу, надто самовпевнену маячню.

Світло фар розрізає темряву різко і безжально. Авто зупиняється зі свистом гальм, і з нього виходить Олекса. Його голос сухий, майже чужий, коли він просить мене сісти в машину. Я слухаюся, не озираючись.

Дорогою ми мовчимо. Лише коли місто за вікном стає суцільною темною стрічкою, він питає:

— Чому ти збрехала про хлопців? — голос надто суворий і сухий. — І чому на твоєму пальці немає обручки?

Від холоду і образи у його тоні, такої знайомої, мені здається, ніби ми повернулися на початок, туди, де ще нічого не було збудовано. Хочеться з головою пірнути у комір своєї куртки, що пахне терпкими парфумами. Або вистрибнути з автівки на ходу. Та я не роблю нічого, лише дихаю рівно, стискаючи пальці у замок до болю.

Вдома ми розходимося по різних кімнатах. Я не виправдовуюся. Лежу в темряві, слухаючи власні думки, і відчуваю провину, яка важить більше за втому. Перед сном спускаюся на кухню по воду і бачу його. Олекса стоїть у напівтемряві з склянкою, у якій бурштинова рідина з льодом ловить слабке світло. Його очі блищать, а гірка посмішка на губах нагадує тріщину.

Слова летять, гострі й болючі.

— Я не терпітиму такого ставлення, — раптом вимовляє він язиком, що вже не слухається свого господаря. — Знищу будь-кого, хто тебе торкнеться. Навіть спробує.

Я згадую ту гінекологиню, її погляди і жести, і раптом бачу синець на його шиї, схожий на засмок, а потім ще один, трохи вище.

— А це що? — я киваю у бік своїх неприємних знахідок. — Перш ніж звинувачувати мене, ти мав би переконатися, що твоя зарозуміла пасія не залишає слідів.

Серце б'ється у ритмі галопу і, здається, от-от винесе мені ребра. Чесно, я сама від себе не очікувала такої реакції. У собі я впевнена — я нізащо так не вчинила б з ним, навіть якби не кохала. Навіть якби ненавиділа його усім серцем.

Олекса підводиться різко. Я видихаю і задкую на крок. У голові проноситься, здається, ціле життя. Якщо він... я не стану...

— Міло... — суворо вимовляє моє ім’я, робить кілька кроків і раптом хитається.

Хапається за край стільниці, але пальці ковзають гладкою поверхнею. Гарне обличчя блідне, наче стіна, і чоловік повільно, мов у дешевому кіно, падає.