Розділ 27. Олекса

Понеділок зустрічає мене тишею кабінету, запахом паперу й антисептика та звичним ритмом, у якому легше ховатися від думок. Я переглядаю звіти за вихідні, ковзаю поглядом по цифрах і схемах, відмічаю для себе дрібні неточності, роблю помітки на полях карт пацієнтів, але все це існує десь на периферії. Усередині мене триває інший вечір — той, біля каміна, де все почалося по-справжньому.

Тоді, у темряві, коли вона торкнулася мене, я злякався. Не її — себе. Того старого, знайомого болю, що завжди приходив разом із близькістю, ненависті до власного тіла, яке пам’ятало надто багато. Я був певен, що знову відчую те саме, і саме тому завмер, намагаючись не зруйнувати крихку рівновагу. Але замість болю прийшло тепло. Тихе, несподіване, як вогонь, що не пече, а гріє. Я не помилився. Коли я сам обережно торкнувся її талії, відчувши під пальцями живу, справжню людину, зрозумів, що більше ніколи не хочу відпускати. Це знання було лякаюче простим і від того ще правдивішим.

Я перегортаю сторінку, повертаюся до реальності, але вона знову вислизає. Вранці Міла мала їхати на заняття — почався новий семестр, і я ловив себе на дивному хвилюванні, ніби відпускав щось крихке у світ без інструкцій. Вона спершу взагалі відмовлялася від водія, вперто й без пояснень, і лише згодом погодилася, але з умовою. Коли водій зателефонував і сказав, що вона попросила висадити її за кілька кварталів до університету, у мені щось неприємно стиснулося. Я уявив її серед натовпу, з сумкою на худому плечі і швидким кроком, і зрозумів, що хочу бути поруч навіть у таких дрібницях, на які раніше не звертав уваги.

Опівдні я стою в черзі в кафетерії, слухаючи гул голосів і дзенькіт посуду, коли телефон вібрує в кишені. Її СМС коротке, але тепле:

"Я хотіла спитати дещо. Ти зараз не сильно зайнятий?"

Ледь помітно усміхаюся екрану. Вона уважна навіть у таких дрібницях. І моя душа радіє від того, що, здається, полум'я каміну тоді розтопило не лише мою кригу.

"Питай", — відповідаю просто.

"Одна з моїх одногрупниць влаштовує вечірку сьогодні ввечері. З нагоди початку нового семестру, чи щось на кшталт того. Запрошує і мене. Можна?"

Мої зведені докупи брови одразу злітають догори у виразі щирого здивування. Чесно, не думав, що про таке треба питати. Але якщо міркувати логічно, то ми тепер чоловік і дружина, а подружжя має радитися один з одним, правда? Та я, здається, лише за. За півтора тижні вона виходила за межі дому хіба що для того, аби привезти мені обід. Така собі розвага. Та й спілкування з однолітками явно піде на користь.

"А хлопці там будуть?", — ніби й питаю жартома, та все ж напружуюся, поки Міла набирає щось у відповідь.

"Ні."

Коротко і по суті. Чомусь це заспокоює.

Накладаю тарілки на тацю майже механічно, просуваючись у черзі. Тарас колись казав, що тут подають найсмачніший вінегрет у його житті. Тож коли бачу невелику піалу з цим овочевим салатом, не роздумуючи тягнуся у її бік.

Я ще пропоную відправити по Мілу водія — хай доставить куди потрібно і потім забере, але вона відмовляється, пояснюючи, що дівчата не зрозуміють. Я погоджуюся, прошу лише бути на зв’язку і час від часу писати. Кладу телефон і раптом ловлю себе на відчутті порожнечі, ніби в цій черзі мені бракує її присутності так само, як бракувало б повітря.

Повернувшись у кабінет, намагаюся зосередитися. Робота завжди була для мене опорою, чимось, що не зраджує. Та сьогодні навіть вона не рятує. Думки про Мілу прориваються крізь будь-які діаграми, і я дозволяю їм це, бо опиратися марно.

Ближче до кінця дня у двері стукають, і не чекаючи відповіді, заходить Тарас. У руках у нього тека з паперами і той вираз обличчя, який я знаю надто добре.

— Медсестра сказала, що ти так і не забрав результати, — каже він, простягаючи мені теку.

Я переглядаю аналізи уважно, повільно, відмічаючи загальну картину.

— Загалом нічого критичного, — видихаю нарешті, коли думки знову синхронізуються з зором.

Міла не відповіла на моє останнє повідомлення, навіть не прочитала. Не хочу здаватися надто нудним або гіперопікаючим, але мені було б спокійніше, якби вона бодай смайлик у відповідь надіслала.

— Але кілька показників все ж поза межами норми, — підхоплює Тарас, відкорковуючи пляшку мінеральної води зі столу.

Так, вони й справді чіпляють погляд. Я зупиняюся на них, хмурюся.

— Я дозамовив кілька досліджень, — каже нарешті, не дочекавшись відповіді.

Тихо зітхаю, але киваю, вже знаючи, чим це закінчиться.

— Значить, знову затягну тебе в лабораторію, — бурчить він напівжартома.

Я піднімаю на нього погляд і вперше за день відчуваю твердість під ногами. Робота нікуди не зникла, як і відповідальність. Просто тепер у моєму житті з’явилося щось ще. І я не готовий це відпускати.