Розділ 26. Міла

Прокидаюся повільно, наче виринаю з теплої, густої води. Першою приходить не думка, а відчуття — чуже дихання біля шиї, рівне й глибоке, і вага руки на моєму стегні. Серце робить різкий, болісний стрибок. Я завмираю, боючись навіть кліпнути, і тільки тепер усвідомлюю, що лежу не у своєму ліжку.

Пальці судомно ковзають під ковдрою, перевіряючи очевидне і водночас неймовірне. Одяг. Я одягнена. Футболка, правда, не моя, на місці, білизна теж. Полегшення накриває хвилею, але слідом приходить інше — розгубленість. Я напружено намагаюся згадати вчорашній вечір, кожен крок, кожне слово, і не знаходжу нічого, що пояснило б цю близькість. У голові порожньо, лише вогонь у каміні й тепло, що повільно заколисувало. Якщо між нами щось було, як я могла цього не пам’ятати?

Розуміння приходить не одразу, але коли приходить — я видихаю. Нічого не сталося. Між нами не було нічого, окрім тиші, темряви й спокою, якого я не відчувала вже дуже давно.

Я обережно повертаюся на інший бік, намагаючись не розбудити його, і тепер лежу обличчям до Олекси. У ранковому напівсвітлі його риси здаються м’якшими. Він спить спокійно, майже безтурботно, і я дозволяю собі розглядати його так, як не наважувалася раніше. Шрам на щоці більше не лякає, а дивним чином робить його обличчя живішим, справжнішим. Коротка щетина відкидає ледь помітні тіні, рівний ніс, розслаблені губи. Думка про те, що наші діти могли б бути такими ж красивими, з’являється раптово і настільки недоречно, що я ледь не сміюся з себе.

Мій погляд ковзає нижче, і я помічаю тонкі, нерівні шрами на його шиї, ніби сліди давніх опіків. У грудях щось стискається. Я майже простягаю руку, щоб торкнутися, але зупиняюся за мить до цього.

— Подобається те, що бачиш? — раптом лунає тихо.

Я здригаюся і тихо зойкаю, не розуміючи, скільки часу він уже не спить і як довго спостерігає за мною. Його очі напіврозплющені, уважні, але без насмішки. Губи вигинаються у легкій, теплій усмішці, від якої турботи відходять на дальній план.

— Я… вибач, — бурмочу, ніяковіючи. — Звідки ці шрами?

Він хмурить брови, відводить погляд і щось бурчить собі під ніс, настільки нерозбірливо, що я розумію: правди не буде. Принаймні не зараз. Я відкидаюся назад на подушку, натягуючи ковдру аж під саму шию, а чоловік відвертається, хапаючись за свій смартфон, перевіряючи щось.

Вже зі кілька хвилин Олекса різко підводиться з ліжка, хапає білий махровий халат і йде до душу. Я встигаю помітити його в одних лише темних боксерах — рівну, засмаглу шкіру, сильну спину, на якій теж є шрами, більші й грубіші. Мене накриває хвилею тепла і страху водночас, тож, щойно зачиняються двері ванної кімнати, я поспіхом тікаю до себе, боячись реакції власного тіла.

Світло, схоже, ввімкнули десь посеред ночі. Ловлю себе у відображенні дзеркала у ванній кімнаті у темно-зеленій чоловічій футболці, що сягає мені ледве не до самих колін. На грудях вицвілий логотип якогось музичного гурту і чомусь такий елемент одягу геть не вписується у картину мого сприйняття чоловіка. Здається, випрасувана сорочка вже стала частиною його шкіри і уявити його у чомусь, крім неї або хірургічного костюму я не можу. Що ж, принаймні, сьогодні я мала можливість бачити його взагалі майже без одягу.

І, хоча мені й соромно зізнатися у цьому навіть самій собі, побачене змусило моє серце підстрибувати у грудях.

Я приймаю теплий душ, стоячи під потоками води трохи довше, аніж потрібно. Пара повільно піднімається аж під саму стелю, а повітря навколо стає вологим і густим. Навколо тихо, не рахуючи шуму води.

На кухні тихо грає якась жвава музика і пахне кавою. Ярина, схоже, сьогодні вихідна, тому Олекса сам порається біля плити. Стоїть, такий свіжий і легкий, одягнений у чорну футболку і сірі спортивні штані, тримає дерев'яну лопатку у пуках. Я стою біля одвірка, мимохіть причаївшись. Розглядаю його, немов дрібна злодюжка, а він, схоже, мене навіть не помічає. Та, схоже, відчуває, бо кидає на мене короткий погляд, повернувши свою темну голову, і всміхається.

— Обіцяю, сьогодні без катастроф, — жартує він беззлобно. — Твоя спроба мене нагодувати була надто емоційною.

Я сідаю за стіл, все ще не до кінця прокинувшись. Хвильки підсушеного феном волосся легко лягають на плечі. Кидаю погляд на чавунну пательню, де саме смажаться рум'яні смужки бекону. У повітрі витає просто неймовірний аромат.

— Як я опинилася у твоєму ліжку? — питаю нарешті, стискаючи чашку теплої води долонями. — Я нічого не пам’ятаю.

— Я переніс тебе, — відповідає він просто. — Світло так і не з’явилося, а я боявся, що ти змерзнеш сама.

Його голос спокійний, і від цього мені стає тепло. Можливо, деякі речі не потребують пояснень. Можливо, достатньо того, що цього ранку я прокинулася не на самоті.