Розділ 25. Міла

Не одразу помічаю, наскільки крижані його пальці на дотик. Ледь помітно стискаю їх, коли ми минаємо, судячи з усього, дверний отвір. Руки живі, надійні, але... холодні. Щось у мені тихо клацає, та я відганяю тривожні думки подалі. Прислухаюся до звуків наших кроків, до тихого дихання майже в унісон.

Нарешті ми зупиняємося. І лише тепер Олекса відпускає мою руку, яку так міцно тримав увесь час.

— Можеш поки присісти, — його теплий, оксамитовий голос тепер звучав надто чітко, змушуючи моє серце пропускати удари.

Я роблю півкроку назад, литкою намацую край крісла і обережно сідаю. Тканина під пальцями м’яка, трохи шорстка. У темряві все загострюється: слух, дотик, навіть запахи. Чую, як він відходить на кілька кроків. Як щось тихо дзенькає. Тихо шурхотить щось, схоже на дерево Його рухи неквапні, впевнені, але майже беззвучні, ніби він не хоче лякати саму темряву.

Мені кортить спитати, що він робить. Кортить підійти ближче. Але я мовчу.

Раптом — різкий, короткий спалах. Сірник. Його тріпотливе полум’я вириває з темряви нечіткі обриси величезного каміна. Темний камінь, складений масивно й ґрунтовно. Свіжі дрова, складені охайно, ніби були тут завжди. Можливо, справді були, просто я не помічала. Обличчя Олекси у цьому світлі здається іншим — суворішим, глибшим, з різкими тінями під вилицями. Він кидає зосереджений погляд на мене, перш ніж усміхнутися куточком рівних губ.

Олекса відправляє сірник усередину коротким рухом.

Вогонь спалахує миттєво, жадібно. Полум’я розгортається, тепле, трохи червонувате, живе. Воно тріщить, дихає, відбивається у його очах. Олекса сідає поруч, мовчки спостерігаючи, як вогонь набирає сили. Я ловлю себе на тому, що дивлюся не на полум’я, а на нього. На те, як він сидить, трохи нахилившись уперед, з руками, зчепленими в замок.

За мить він підводиться.

— Побудь тут кілька хвилин, добре? — каже тихо.

— А якщо я піду з тобою? — виривається у мене швидше, ніж я встигаю подумати.

Я не хочу залишатися сама. Навіть тут, біля вогню — єдиного джерела світла у цій непроглядній пітьмі. Він раптом зупиняється, ледь обертається. У світлі каміна його погляд м’якшає.

— Так буде нецікаво, — каже, і в цій фразі є щось… майже прохальне.

Я киваю, погоджуючись. Він зникає у темряві, а я ще кілька секунд дивлюся туди, де він щойно стояв, ніби можу затримати його поглядом.

Не витримую. Встаю з крісла і опускаюся на підлогу просто перед каміном. Тепло одразу огортає, повільно відпускає напругу. Я простягаю долоні до полум’я, заплющую очі. Тріск дров заспокоює. Дихається легше.

І раптом — вага на плечах. Тепла, важка.

Вовняний плед.

Я здригаюся, але не відсахуюся. Його руки залишаються на моїх плечах довше, ніж потрібно. Великий палець ледь торкається ключиці. Я відчуваю це надто добре.

— Замерзнеш, — каже він низько.

Коли я обертаюся, він уже сідає поруч, тримаючи в руках паперовий пакет. Висипає на тарілку білі шматочки зефіру, печиво, дістає довгі дерев’яні шпажки.

— Пробувала колись? — у кутиках його губ з’являється ледь помітна усмішка.

Він показує, як насаджувати зефір і тримати його над полум’ям, не надто близько. Я повторюю, трохи невпевнено. Мій зефір підрум’янюється швидше, ніж треба, і я тихо сміюся.

— Терпіння, — каже він.

Коли мій шматочок готовий, він забирає шпажку з моїх пальців і підносить зефір до моїх губ. Я завмираю. Але відкриваю рот. Солодко. Гаряче. Його пальці надто близько. Майже не дихаю, коли наші погляди знову зустрічаються.

Кажуть, у темряві легше бути собою, простіше скинути маски. Схоже, це торкнулося й нас. Бо я дивлюся на темноволосого чоловіка із шрамом на щоці і більше не бачу тієї стриманої обережності, тієї суворості, що змушує мої долоні раз-по-раз пітніти. Він більше не лікар, що тримає у своїх руках життя пацієнтів і цілу клініку. Він просто втомлений чоловік, що нарешті знайшов свою тиху гавань.

Ми їмо мовчки ще якийсь час. Розплавлений зефір липне до губ і надто добре смакує із печивом. Пліч-о-пліч. Дивимося на вогонь. Тепер уже не поспішаємо. Олекса зварив нам ледь солодкого, теплого какао, аби запити усі ті ласощі, що ми поглинули біля каміну.

— Ти любиш читати, — каже чоловік раптом, вириваючи мене з думок. Дивиться на мене уважно, з особливим теплом у погляді.

Я повільно киваю, відводячи погляд. У шкільні роки я навіть відкладала кишенькові гроші, аби в кінці тижня піти у книгарню і обрати собі щось нове. Бібліотеки мені теж подобалися, але мати своє мені хотілося сильніше. Вдихати аромат, гортати сторінки, яких до мене ще ніхто не торкався.

— Я завжди мріяла про власну бібліотеку, — кажу раптом, сама не знаючи чому. — Величезну. З тисячами книжок. Щоб можна було загубитися між полицями. І щоб там були всі мої улюблені автори.

Він не відповідає одразу. Лише дивиться у вогонь.

— Гарна мрія, — каже нарешті.

Ми сидимо поруч, і здається, кожен думає про своє. Але в цій тиші немає самотності. Лише тепло. І вогонь.