Розділ 24. Міла

Олекса повернувся пізніше, ніж я чекала. Сидячи у своїй кімнаті із книжкою у руках я почула далекий, але знайомий звук двигуна. Закрила книжку, коротко глянувши на годинник. Надто пізно для вечері, але зважаючи на те, що я так і не торкнулася їжі, що приготувала для нас Ярина, голод я тепер відчувала надто чітко. Сподіваюся, він теж зголоднів і захоче скласти мені компанію.

Чоловік у доброму гуморі, недбало кидає своє темне пальто на невеличкий диванчик у коридорі, послаблюючи темну краватку на шиї. Я стою, славши руки за спиною, нашорошую усі свої чуття — прислухаюся, чи немає раптом запаху недешевого алкоголю чи парфумів чужої жінки. Не знаю, чому мене це хвилює, і чи має взагалі, але чомусь подумки прокручую у голові найгірше.

Він втомлено всміхається, перший питає, чи є що поїсти, і коли я пропоную накрити у столовій, легко відмовляється. Просить підігріти те, що є, і скластм йому компанію просто на кухні. Я коротко киваю, відчуваючи помітне полегшення.

Ми сидимо на високих стільцях за кухонним острівцем, одне навпроти одного. Я насолоджуюся пастою з морепродуктами, а Олекса неквапливо ріже стейк, вже не такий смачний, як двома годинами раніше, коли Ярина тільки-но зняла його з чавунної пательні, щедро скупавши його перед тим у розтопленому вершковому маслі з гілочкою розмарину. Я знала, бо у той час сиділа поруч, потай підглядаючи за її вправними рухами поверх сторінок своєї книги.

Світло зникає раптово — без попередження, без мерехтіння. Просто клац — і кухня тоне у темряві, ніби хтось накрив дім важкою чорною тканиною. Я завмираю з виделкою в руці, слухаючи, як тиша миттєво стає густішою.

— Схоже, автомати у щитку вибило, — озивається Олекса спокійно, надто спокійно, ніби темрява для нього — звична річ. Стілець тихо шкрябає по підлозі, і я чую, як він підводиться. — Зараз подивлюся.

Я не встигаю нічого відповісти. У шухляді десь поруч дзенькає метал, і я здригаюся від неспоіванки, клацає вимикач — вузький промінь ліхтарика розрізає темряву, ковзає по стінах, на мить вихоплює з пітьми його плече, руку, профіль. А тоді він зникає — у напрямку підвалу.

Я залишаюся сама.

Темрява тут інша, ніж у місті. Вона не просто відсутність світла — вона жива. Вона тисне на груди, підкрадається під шкіру, змушує слухати власне дихання. Я намагаюся заспокоїтися, кажу собі, що це дурниці, що я доросла, що це всього лише відключення.

Та пам’ять не питає дозволу.

Комора. Вузька, задушлива. Двері, що зачиняються з сухим клацанням. Темрява, в якій не видно навіть власних рук. Алевтина казала, що це “для мого ж блага”. Що я маю подумати над своєю поведінкою. Я тоді рахувала удари серця, аби не заплакати вголос.

Я здригаюся, відганяючи спогад, але неприємне відчуття вже осіло десь під ребрами. Відчуваю, як волосся на руках стає сторчма, як неприємні мурахи повзуть уздовж хребта, легко підіймаючи волосся на загривку. Раптом сидіти отут — серед тиші і темряви стає надто нестерпно. Зовсім не затишно. Я підводжуся, роблю кілька обережних кроків у темряві, орієнтуючись на пам’ять і надію, що знайду його швидко.

— Олексо?.. — мій голос звучить тихіше, ніж я хотіла. Розгублено, з нотками відчайдушної надії.

І раптом я наштовхуюся на щось тверде й тепле, і живе. Від несподіванки різко вдихаю, скрикую, нога зрадницьки ковзає, і я втрачаю рівновагу. Але падіння не стається. Чиїсь руки миттєво змикаються на моїй талії, міцно, впевнено, притискаючи до себе.

— Тихо, — чую я зовсім близько. — Це я.

Олекса.

Мої долоні впираються йому в груди — м’язисті, тверді навіть крізь тканину сорочки. Я відчуваю тепло його тіла, рівне биття серця, його подих, що торкається мого волосся. Ми стоїмо так близько, що між нами немає навіть повітря.

Темрява ховає все зайве, залишаючи тільки відчуття.

Я завмираю. Не від страху — від усвідомлення. Ще зранку він не дозволяв мені торкатися. Відсахувався, ніби мій дотик міг його поранити. А зараз тримає так, наче відпустити — неможливо. Його пальці на моїй талії напружені, але не поспішають розтискатися.

Моє серце б’ється надто швидко. Я раптом думаю про речі, про які не мала б думати. Про те, як близько його губи. Про те, як легко було б підняти обличчя. Про те, що темрява могла б стати виправданням.

Щоки палають, і я радію, що він цього не бачить.

— Ліхтарик… — каже він тихо, наче теж намагається втримати рівний голос. — Сів. Зі щитком усе гаразд. Схоже, на лінії проблема. Через погоду.

Його руки нарешті слабшають, але не зникають зовсім. Одна долоня все ще лежить у мене на спині.

— Чому ти пішла за мною? — питає він. — Я ж сказав, що подивлюся.

Я ковтаю, намагаючись зібрати думки докупи.

— Мені… — зізнаюся неохоче. — Мені не дуже комфортно у темряві. Одній.

Він мовчить кілька секунд, і в цій паузі я відчуваю, як його великий палець ледь помітно рухається по моєму боку. Ніби несвідомо.

— Розумію, — нарешті каже він.

Ми відходимо до кухні, але темрява тут така сама щільна. Я намагаюся пожартувати, питаю, чим можна зайнятися, коли світла немає. У голові, всупереч усьому, з’являються зовсім не пристойні варіанти. Я жену їх геть.

— Мене більше хвилює, — відповідає він, — що без світла не працюватиме опалення. За годину тут стане прохолодно.

Я знизую плечима, раптом відчуваючи втому.

— Можливо… — кажу після паузи. — Можливо, варто лягти спати раніше.

Він тихо всміхається. Я чую це в його голосі.

— У мене є краща ідея.

Його рука знаходить мою — теплу, але невпевнену. Пальці переплітаються з моїми, і він тягне мене за собою, ведучи кудись у повній темряві. Я не бачу дороги, але чомусь не боюся. Йду, довіряючи кожному кроку. Темрява більше не здається ворожою.