Розділ 23. Тихий

Я повертаюся до кабінету з уже знайомим відчуттям — ніби щось у мені трохи збилося з ритму, але ще не настільки, щоб бити на сполох. Міла стоїть посеред кімнати, стискаючи ремінець сумки так, що пальці побіліли. Її погляд миттєво ковзає по моєму обличчю.

— Все гаразд? — питає, і в її голосі забагато справжнього.

— Абсолютно, — кажу швидше, ніж варто було б. — Дрібниця. Не хочу, щоб ти через це затримувалася.

Вона мовчить кілька секунд, ніби зважує, чи варто мені вірити. Я простягаю їй карту, навмисно тримаючи руку впевнено.

— Поїдь додому. Я ще маю дещо доробити, а потім теж не затримаюся.

— Ти точно… — починає вона, але я перебиваю лагідно, майже усміхаючись.

— Точно.

Її плечі трохи опускаються. Вона киває, повільно, неохоче. На порозі ще раз озирається — і цей погляд чомусь бентежить сильніше, ніж носова кровотеча.

Коли двері за нею зачиняються, я нарешті дозволяю собі сісти. М’який диван біля вікна приймає мене без запитань. Я відкидаюся, заплющую очі й роблю глибокий вдих.

У голові трохи паморочиться. Не критично. Так, як буває, коли різко міняється тиск. Або коли поруч надто багато Міли — її присутність діє на мене дивно, вибиває з рівноваги, і я ще не вирішив, добре це чи ні.

— Старий, я чув, ти женився і навіть не напоїв друзів?

Я розплющую очі. У дверях стоїть Тарас — як завжди без стуку, як завжди надто живий для цієї години. Високий, худорлявий, з тією своєю кучерявою зачіскою, що нагадує кульбабу після сильного вітру. Бурштинові очі світяться насмішкою.

— Чутки в цій клініці швидші за аналізи, — бурмочу, стискаючи долоні у кулаки.

Не знаю, хто саме розбовкав усе Ангеліна, Ганна чи ще хтось... навіть, якщо усі разом узяті. Схоже, звикати до нового статусу легше, поки він залишається у таємниці. Легко торкаюся великим пальцем обручки на безіменному, відчуваючи гладкий метал. Одягнув її, щойно зміг.

— Ага, — він заходить ближче, оглядаючи кабінет. — Особливо коли головний лікар раптом обзаводиться молодою дружиною. Красивою, між іншим. І дуже реальною, а не плодом уяви.

— Тарасе…

— Ні-ні, — перебиває, сідаючи навпроти, складає руки на грудях. Стріляє у мене своїм фірмовим, оцінювально-презирливим поглядом, змушуючи зсихатися язик у моєму роті. — Я ображений. Не запросив. Не познайомив. Дізнаюся з пліток, як якийсь інтерн.

Я хмикаю, але відповісти не встигаю. Його погляд чіпляється за тампон у моїй ніздрі.

— Ого, — усмішка стає ширшою. — Це що, новий тренд серед керівництва?

Він підводиться, крокує надто швидко. Тягне свою худорляву, усюдисущу руку й, перш ніж я встигаю відреагувати, легенько смикає за ватний край.

— Тарасе, чорт…

— Ой, — каже він саме в той момент, коли я відчуваю тепло. Кров знову тече. — Пробач. Не втримався.

Усмішка зникає. Він миттєво стає іншим — зібраним, уважним.

— Медсестру сюди, — кидає в коридор. — Ампулу адреналіну. І нові тампони.

За лічені секунди молода медсестра вже стоїть на порозі з невеликою тацею з усім необхідним. Я винувато всміхаюся, поки тонка цівка багряної крові стікає у куточок моїх губи, а тоді на підборіддя. Тарас вихоплює тацю з рук медсестри, діловито дякує, а тоді зачинає двері. Ще мить — і він сам уже поруч, швидко, вправно тампонує ніздрю, змушуючи мене трохи нахилитися вперед.

— Коли почалося? — питає буденно, але я чую, як змінюється інтонація.

Я вагаюся, кидаючи погляд на наручний годинник. Надто довго. Тому брешу.

— Хвилин десять тому.

Тарас дивиться на мене так, що я відводжу погляд.

— Брехати ти вмієш краще, — сухо каже. — Але не сьогодні. З таким не жартують. Коли ти востаннє здавав аналізи?

— Та ну, — відмахуюся. — Мені не до того. Я крові боюся. Тим паче, лабораторія вже закрита.

Схоже, товариш не оцінив мого жарту. Темна брови кривляться у виразі недовіри, змішаної з занепокоєнням.

— Для тебе — ні, — нарешті усміхається криво. — Кажуть, я кручу шашні з лаборанткою, що сьогодні на зміні.

— Я думав, у нас стосунки в колективі не вітаються.

— Подейкують, що головний лікар — бездушний козел, — відрізає Тарас. — І я теж думав, що друзі мають повідомляти одне одного про весілля.

Він простягає мені руку.

— Ходімо, Тихий. Просто здамо кров. Для мого спокою.

Я зітхаю, дивлячись у вікно, де вже сутеніє.

— Ти ж знаєш, я не люблю, коли мене тягнуть.

— Знаю, — киває він. — Але сьогодні я наполягатиму.

І чомусь уперше за довгий час я не знаходжу в собі сил відмовити.