Розділ 22. Тихий

Чекаю полегшення після смачного обіду, та воно не приходить. Голова важка і неприємно тисне у скронях. Схоже, просто перевтома. Схоже, я таки маю узяти відпуску.

Ми могли б полетіти туди, де зараз тепло. Лише удвох. Дозволити собі дізнатися одне одного краще там, де немає за чим ховатися.

Міла пішла на огляд пів години тому, і з тих пір я сиджу, відкинувшись у власному кріслі з заплющеними очима. І думаю. Від думок, що тягнуть мене у різні сторони, голова, здається, починає тривожити мене сильніше.

— Тук-тук, — тонкий жіночий голос повертає мене до реальності.

Надто знайомий, аби ігнорувати. Видушую з себе чергову усмішку, коли білява голова визирає з-за дверей, протискаючись углиб кабінету.

— Ангеліно Павлівно, — мовлю неголосно. — Чим завдячую?

— Для тебе я просто Ангеліна, — всміхається так солодко, що мені хочеться виблювати власний обід.

Та так вже склалося, що вона віднедавна працює у моїй клініці. Хоча й пов'язує нас дещо більше, ніж колегіальні відносини. Та це давно у минулому.

— То чим я можу допомогти?

Відчиняю шухляду свого стола, шукаючи ліки від головного болю. А їх, наче навмисне, тут більше немає.

— Чому приховуєш такі гарні новини? Боїшся загубитися серед щирих привітань?

— Ти про що?

— Не про "що", а про кого.

Молода жінка сідає у крісло навпроти, закидаючи ногу на ногу. Сукня під білосніжним халатом дещо короткувата, тож важко не помітити, як багато шкіри стегон вона виставляє на показ таким чином.

Усмішка на її обличчі — хитра й широка, наштовхує на неприємні думки. Дарма я це зробив — відправив Мілу до неї. Та так склалося, що з жіночих лікарів у цей час у клініці була лише вона. Не збирався приховувати наш шлюб ні від кого, та все ж волів, аби Ангеліна дізналася останньою.

— Така мила дівчина, — вела вона далі, не відводячи погляду від моїх очей. — Молода, сором'язлива... Але шкода, що досі незаймана. Ти недопрацьовуєш.

Мене аж пересмикує. Одразу згадую, як Алевтина ледве не вихвалялася цим фактом у кабінеті у той день, коли я прийшов до її будинку з пропозицією. Ще й ця, ніби щиро тішилася цією новиною. З якого дива?

— Ти щось про лікарську таємницю чула? — огризаюся. — Чи тобі нагадати принципи нашої клініки?

— Я не... — раптом здригається вона, усвідомивши, яку нісенітницю встругнула. — Вона ж твоя дружина, я думала, що...

— Погано думала, — майже гарчу. — Геть звідси!

Двері зачиняються різкіше, ніж я хотів. Клацає замок — і в кабінеті знову стає тихо. Надто тихо. Я повільно видихаю, відкидаюся у кріслі й кілька секунд просто дивлюся в стелю, дозволяючи серцю заспокоїтися. Голова знову тисне, але тепер інакше — тупо, глибоко, наче хтось поволі вкручує гвинт у скроню.

Міла мала б повернутися з хвилини на хвилину.

Підіймаюся, аби дістати картку з шухляди й бути готовим, коли вона зайде. Рух дається важче, ніж зазвичай. Світ на мить пливе, і я змушений спертися долонею об край стола. Дурниці. Просто перевтома.

Міла приходить до кабінету зі стосом паперів і розгубленими очима. Розумію, що зустріч з Ангеліною, схоже, вплинула на неї гірше, ніж я очікував. Сподіваюся лише, що вона не встигла наговорити їй зайвих дурниць.

— Подумав, можливо, ти захочеш трохи зняти стрес після лікарняної атмосфери, — дістаю з нагрудної кишені завчасно заготовану сріблясту карту і постягаю їй. — Можеш розпоряджатися ними, як забажаєш.

Роблю до неї крок, ще один. У голові майне думка — після цього дня я таки візьму вихідний. Або два. Або тиждень. Вона навіть не дивиться на мене, схиливши голову якось... винувато. Та найменше мені хочеться, аби вона переймалася через ці дурниці.

Але відмови я не прийму. Точно.

Ловлю себе на дивному бажанні підійти ближче. Не з причини. Не з обов’язку. Просто — ближче. Сказати щось не службове, не правильне. Може, торкнутися плеча. Може, притягнути на секунду. Нічого більше. Лише щоб переконатися, що вона тут.

Роблю ще півкроку до неї.

— Міло.

І в цю ж мить вона завмирає. Погляд ковзає моїм обличчям, мов бритва. Мене аж обпікає зсередини. Яким же я був дурнем, коли...

— У вас... — каже тихо, — у тебе... кров.

Я машинально торкаюся носа, не одразу розуміючи, про що вона. На пальцях лишається червоне. Я витираю долонею, швидко, не думаючи, і лише тоді помічаю, як її обличчя змінюється — брови зводяться, погляд темнішає від тривоги.

— Це дрібниці, — кажу надто поспішно. — Сухе повітря.

Кров, однак, не зупиняється. Тече повільно, вперто, тепла. Крапля падає на хірургічну футболку. Друга — на підлогу.

— Сядь, — навіть не просить, а наказує вона.

Я хитро усміхаюся, намагаючись знецінити момент, але в грудях уже з’являється неприємна порожнеча. Не біль — радше слабкість.

— Зараз повернуся, — мовлю і, не чекаючи заперечень, прямую до туалету.

Кроки відлунюють занадто голосно. У дзеркалі я бачу бліде обличчя й червону смугу під носом. Відкриваю кран, холодна вода б’є по долонях. Обережно змиваю кров з обличчя, не дивлячись собі в очі. Дихаю ротом.

Дістаю серветки, тампоную ніс, нахиливши голову вперед, як учили ще на першому курсі. Чекаю. Раз. Два. Три. Кров поволі спиняється. Я стою так ще кілька секунд, збираючи себе докупи, перш ніж повернутися назад. Не хочу, щоб вона бачила. Не сьогодні.

Витираю руки, випрямляю спину й лише тоді дозволяю собі глянути в дзеркало ще раз.