Розділ 21. Міла

Молода жінка підводить елегантно нафарбовані очі з довгими віями, підкресленими недешевою тушшю. Маска професійності на мить дає тріщину. В її погляді з’являється ледь приховуване здивування. А може… щось схоже на іронію. Чи недовіру.

— Не ведете? — перепитує, наче не вірить. Погляд зелених очей чіпкий, наче липучка від мух, мені чомусь стає ще некомфортніше.

— Ні.

Коли я кажу, що незаймана, вона вже не приховує подиву. Її брови ледь піднімаються, губи стискаються у тонку лінію. Я внутрішньо готуюся до неприємної тиради у її виконанні, що у моєму віці варто було б вже. І що це здатне вилікувати усі негаразди з жіночим здоров'ям. Але як на мене, вона надто молода, аби верзти подібні нісенітниці.

— Цікаво, — мовить вона занадто тихо.

Огляд проходить швидко, враховуючи ці подробиці, але напруження не зникає. Коли я прошу виписати протизаплідні, вона нарешті дивиться на мене прямо.

— Навіщо вони вам, якщо ви не ведете статевого життя?

Я ковтаю. Дивне відчуття обурення і внутрішнього протесту витісняють собою усі хвилювання. Навіть якщо і так, то чому її це має хвилювати. Певно, я виглядаю зараз брехухою, яка просто не хотіла, аби її торкалися...

— У мене є чоловік. Ми… поки не плануємо дітей.

Випалюю раніше, ніж встигаю усвідомити. Я не хотіла вимовляти цього вголос вдруге за день. Тим паче, якщо в нас формально різні прізвища. Це слово — чоловік — ніби зависає між нами. Вона мовчить надто довго.

— І… — нарешті кажу я, збираючи рештки сміливості. — Ви ж не будете… розповідати йому? Про… — я не договорюю.

— Чого я маю йому щось розповідати? — різко відповідає вона.

— Бо… — я вдихаю глибше. — Він і є мій чоловік.

Уточнювати, хто саме, немає сенсу. Вона чудово знає, хто позбавив її вільного вікна між прийомами одним телефонним дзвінком. І якщо йому вона не зможе сказати нічого... Тиша стає густою. Я відчуваю, як її погляд змінюється. Холоднішає.

— Одягайтеся, — каже вона сухо, ковзаючи поглядом по моєму топу. — Я все випишу.

Коли я виходжу з кабінету, відчуття полегшення не приходить. Навпаки — у грудях осідає важкий камінь. Неприємне, липке відчуття, ніби я щойно доторкнулася до чогось брудного, але не можу змити це з рук.

Решта оглядів у інших лікарів проходять ніби повз мене. Я тримаю складений вчетверо папірець із рецептом у кишені, повертаючись до нього щоразу, коли сумніви накривають мене з головою. З моменту мого переїзду Олекса навіть словом не промовився про те, щоб хоч на одну ніч розділити ліжко, але я розуміла, що це лише питання часу.

— Ну як усе минуло? — раптом запитав Олекса, коли мене знову привели до його кабінету.

У моїх руках вже зібрався невеликий стосик паперу, але, на щастя, жоден з лікарів не знайшов серйозних проблем. Як пояснили у лабораторії, результати досліджень будуть готові тільки завтра, тому, певно, їх за мене зможе отримати мій чоловік.

— Добре, — коротко киваю, знову відчувши оте дивне хвилювання.

Не через нього, а тому, що тепер здавалося, він знатиме про мене ще більше, у той час як мої знання про нього обмежуються жалюгідними крихтами.

— Гаразд, — киває у відповідь, підіймаючись з-за столу, коли я вже чекаю допиту щонайменше. — Я би хотів поїхати з тобою додому, але маю купу роботи і не хочу, щоб ти залишалася тут довше, ніж потрібно. Гаразд?

Я погоджуюся, навіть не вагаючись. Єдине, що мене зараз турбує, де дістати кошти на ліки, адже найменше зараз я хочу просити їх у нього.

— Подумав, можливо, ти захочеш трохи зняти стрес після лікарняної атмосфери, — чоловік дістає з нагрудної кишені сріблясту карту і постягає мені, тримаючи поміж вказівного і середнього пальців. Можеш розпоряджатися ними, як забажаєш.

Я не наважуюся навіть підняти очей, вже не кажучи про те, аби простягнути руку, коли він знову опиняється надто близько. Так і стою, часто кліпаючи і майже не дихаючи, аж поки він не робить ще пів кроку, таки змушуючи мене поглянути на його рівні вуста і адамове яблуко на шиї.

— Міло, — здається, я відчуваю його подих на своїх губах.

Та перш ніж стається бодай щось, помічаю, як з ніздрі його рівного носа витікає тонка цівка багряної крові. Він, здається, її геть не відчуває, тому я промовляю тихо:

— У вас... у тебе... кров.