Розділ 20. Міла

Стою біля вікна, спиною до нього, і відчуваю його ще до того, як чую кроки і тихе клацання замка. Присутність Олекси — щільна. Коли обертаюся, погляд сам ковзає по ньому: хірургічний костюм сидить ідеально, підкреслюючи сильні плечі й підтягнуту фігуру. Руки — міцні, спокійні, такі, що знають, що роблять. Постать зібрана, мов натягнутий сталевий канат. У цій простоті — дивна, небезпечна привабливість.

Я ловлю себе на тому, що дивлюся довше, ніж слід. Щось нове, ледь вловиме, прокидається десь під грудьми. Не страх. Не сором. Радше… цікавість, змішана з теплом, від якого важко сховатися.

Коли він пропонує пообідати разом, я погоджуюся швидше з розгубленості, ніж зі сміливості. Зачаровує те, з якою простотою він підсуває стілець і вмощується поруч. Наші коліна так близько, що здається — ще один необережний рух і зіткнення неминуче. Ловлю себе на тому, що боюся цього і хочу одночасно. А що як, раптом, він не зможе цього стерпіти і вижене мене? Чи, гірше — мені так сподобається це нове відчуття, що я більше не зможу не торкатися? Він підсувається ще трохи ближче. Надто близько. Я відчуваю тепло його тіла, і серце чомусь починає битися нерівно.

Коли він підносить виделку до моїх губ, я завмираю. Це так просто — і водночас надто інтимно. Наче межа, яку ми обоє не називали, але раптом перетнули. Я приймаю їжу мовчки, відчуваючи, як у грудях щось стискається, а потім повільно відпускає. Я думаю про ранок. Про каву. Про його різку реакцію. Про те, як він відсторонився, наче мій дотик був небезпечним.

Чому?

Це питання крутиться в голові, стає дедалі голоснішим. Я майже наважуюся його поставити, вже відкриваю рот — і саме в цю мить він перебиває мене:

— Я домовився, — каже Олекса спокійно, ніби говорить про погоду. — Лікарі з моєї клініки вже чекають на тебе. Повний огляд. Сьогодні.

Я завмираю. Частина мене хоче заперечити, втекти, відкласти. Інша — розуміє, що це необхідно, тим паче, що ще вчора я сама про це просила. Я лише киваю. Не очікувала, що це відбудеться так скоро. Тим паче у клініці, де на одній з дверей висить табличка з його прізвищем.

Що як всі вже в курсі, ким я приходжуся Олексі? А це уявити нескладно, зважаючи на те, як голосно я заявила про це на реєстратурі. Тож, якщо лікарня це така сама корпоративна організація, як і офіс, то чутки, а, тим паче, особливі новини ширяться тут зі швидкістю світла.

Неохоче покидаю кабінет, хоча чудово усвідомлюю, що у чоловіка і без мене роботи вистачає. Не встигає він закінчити із обідом, як робочий телефон на його столі починає розриватися вхідними дзвінками. І без кінця хтось стукає у двері, щоб проконсультуватися з робочих питань чи радше побачити, що за пава сидить у кріслі.

Процедури змінюють одна одну: аналізи, питання, холодні кабінети, чужі руки в рукавичках. Усе стандартно, майже механічно. Я намагаюся не думати, не відчувати, не порівнювати. Пливу за налагодженою течією, відповідаю на різні питання, заповнюю бланки, стаю на ваги і до стіни з лінійкою, уявляючи собі, як і що саме розповідатимуть йому потім за обідом чи в операційній.

А потім — гінеколог.

Коли крокую до кабінету з відповідною табличкою і ініціалами — тими самими, що й у бланку огляду, серце відбиває ритм десь аж поміж скронями, а коліна майже не гнуться. Не рахуючи профілактичних оглядів у школі і університеті, це мій перший серйозний візит до цього спеціаліста. Тому хвилююся, наче перед першим побаченням, якого у мене, до речі, теж не було.

Вона красива, навіть трохи занадто для білосніжного халату і такої ж шапочки. Доглянута, ніби щойно зійшла з обкладинки модного журналу. Надто впевнена у собі. Її погляд затримується на мені трохи довше, ніж слід, коли я передаю папери ледь тремтячими руками. Не знаю куди себе подіти, куди краще дивитися: у вікно чи на її доглянуті руки... чи просто у очі. Не знаю, як скласти власні долоні, тому просто переплітаю пальці на колінах.

— Статеве життя ведете? — запитує сухо, не дивлячись.

Суттєва формальність, таке я вже проходила.

— Ні, — відповідаю чесно. Голос глухий і тихий, ніби з іншого виміру.