Розділ 19. Міла

Його кабінет пахне стерильною чистотою, кавою і чимось дуже особистим. Не парфумами — радше спокоєм, до якого звикають роками. Тут немає нічого зайвого: темний стіл, охайно складені папки, монітор, що світиться м’яким блакитним, і велике вікно, крізь яке місто здається несправжнім — надто далеким.

Коли темна автівка підкотилася до будови із скла та металу, що тягнулася, здається, до самого неба, я й повірити не могла, що вона — реальна. Ще трохи постояла, вдивляючись у відображення білосніжних хмар у вікнах, аж поки у шиї щось не почало неприємно нити. А тоді повільно й невпевнено закрокувала до розсувних дверей.

Дівчина на рецепції була милою і ввічливою, та коли я повідомила, що мені потрібно до Олекси Тихого, лише ледь помітно насупила брови. Почала швидко набирати щось на клавіатурі свого комп'ютера, перш ніж знову здійняти на мене свої карі очі.

— У Олексія Юрійовича вже закінчився прийомний час. На яку вам годину призначено зустріч?

— Ні на яку, — посміхаюся винувато і підіймаю пакунок з обідом до рівня її очей. — Я принесла йому обід.

Кількасекундний ступор, що змушує мої долоні пітніти, тоді дівчина знову зводить брови і швидко вдаряє пальцями з охайним манікюром по клавіатурі.

— Вибачте, але лікар не попереджав, що чекає на доставку...

Доставку? То це я доставка? Невже моє темне пальто схоже на форму кур'єрської служби? Вона ніби нічого такого й не сказала, але чомусь її слова мене все одно зачіпають. Ніби мене змушують вимовити уголос те, про що я навіть думати ще не звикла. Я підтискаю губи і вдихаю глибше, ніби готуюся до стрибку.

За мною вже починає формуватися черга. Хтось невдоволено зітхає, хтось нервово тупає носком черевика по світлій плитці. Я знову почуваюся зайвою, незручною. Ніби займаю надто багато простору і чужого часу.

— Я його дружина, — нарешті видушую з себе тихо, майже пошепки.

Сумніваюся, що вона мене почула. Та й вираз її обличчя натякає, що я таки маю рацію...

— Перепрошую, — озивається вона раптом, зводячи охайні брівки докупи. — Можете, будь ласка, повторити? Я не...

— Я дружина Олекси!

І, ніби навмисне, усе навколо затихає. Не чути більше тихої балаканини тих, хто чекає своєї черги за талончиком. Не чути більше шелесту поліетиленових бахіл, що вже встигли добряче намуляти очі. Навіть не чутно більше зітхань невдоволеної особи позаду. Усі навколо затихли настільки, що моя несподівана правда прозвучала, наче претензійний вигук. Відчуваю, як жар повзе до моєї шиї.

Кидаю короткий погляд на своє відображення у вузькому дзеркалі на стіні — мої рожеві від морозу і спопеляючого сорому щоки так сильно контрастують з блідою шкірою. Лишенько, я, здається, зараз зомлію...

Дівчина на рецепції тим часом хапається за слухавку, набирає короткий корпоративний номер, щось говорить. Та через шум у вухах я більше не можу розібрати її слів. Раптом стає так душно, що мені хочеться скинути пальто. Час тягнеться, немов стара жуйка, а погляд когось ззаду вже здається пропалив не один отвір у моїй потилиці. Вже за якусь мить вона знову зустрічається зі мною поглядом і промовляє неочікувано для самої себе:

— Зачекайте, будь ласка. Зараз за вами вийдуть.

За мною і справді вийшли. Інша дівчина, схожа на ту, з якою я щойно мала приємну розмову. Вона спочатку підійшла до неї, тихо спитавши щось. Схоже, вона очікувала побачити тут якусь ефектну жінку, що могла б скласти гідну партію Олексі. Та коли та, що сиділа за комп'ютером, ледь помітно кивнула у мій бік, вираз здивування бідолашній було важко приховати.

— Вітаю, — промовила вона нарешті, підійшовши ближче. — Мене звати Ганна. Я проведу вас до кабінету Олексія Юрійовича.

Дорогою вона ще декілька разів окидає мене оцінювальним поглядом, певно, думаючи, що я не помічаю. Я стою рівно, мов натягнута струна, навіть майже не дихаю. Почуваюся, ніби мікроб у суцільно стерильному середовищі. Схоже, Ганна вважає приблизно так само. І саме це змушує мене тримати підборіддя вище.

Гублюся лише на мить, коли вона підводить мене до дверей кабінету, на яких красується табличка: "Олекса Тихий. Головний лікар". Часто кліпаю, ніби не вірячи своїм очам. Відчуваю, як у горлі стає сухо, мов у пустелі. Ганна щось щебече про те, аби я почувалася комфортно, чи не хочу я випити чогось. А я думаю лише про те, що тут, певно, не наливають того штибу напоїв, які додають сміливості дорослим людям.