Розділ 18. Олекса

Кабінет зустрічає мене знайомим, майже стерильним затишком, але цього разу повітря в ньому інше. Густе, мов перед грозою. Я одразу помічаю її силует у надто яскравому світлі з вікна — вузькі плечі, руки, сплетені на животі, фата тепер замінена простою косою, але постава така ж зібрана, ніби вона знову стоїть у церкві під вівтарем. Міла дивиться у вікно, повернувшись спиною до мене, і на мить мені здається, що вона може… втекти. Просто відчинити вікно і розчинитися у сонячному полудні, поки я стою тут, безпорадно тримаючи ручку дверей, мов останній якір.

— Міло… — голос виходить тихіший, ніж я планував. Вона не озивається, тільки ледь повертає голову, не більше ніж на пів оберту. — Я знаю, що обіцяв, але... — чомусь додаю те, чого казати не збирався: — Я не встиг записати тебе до лікаря. Вибач. Робота, влетіли ще дві операції, і...

Вона повертається до мене повністю. Обличчя спокійне, але очі — ні. У них щось дуже знайоме: м’яке, несміливе, вразливе. І від того мені стискає груди.

— Я не через це прийшла, — каже вона неголосно. — Я привезла вам їсти.

Слова такі прості, але в ній — наче цілий всесвіт. Я ковтаю повітря, бо саме цієї миті розумію, що я, дорослий чоловік, грішу проти здорового глузду: мене це радує. Смішно сильно.

— Дуже вчасно, — відповідаю так, ніби боюся видати зайве. — Я зранку майже нічого… ну, окрім кави. Тієї, що…

Вона опускає погляд, і я знову чую, як у мені щось неприємно защеміло. Я не хочу, щоб вона згадувала ранок. Не хочу, щоб її долоні тремтіли від думки про те, як я відштовхнув їх, наче вони були загрозою, а не порятунком.

Міла обережно киває головою у бік паперового пакета, що стоїть на краю мого робочого столу, неначе боїться зайняти надто багато простору. Якусь мить вагаюся, а тоді роблю декілька широких кроків до пакета. Жадібно вдихаю легкий аромат їжі, починаю розпаковувати: риба, печена картопля, салат. Запахи теплі, домашні, не схожі на ресторанні. Міла востаннє визирає крізь вікно на заклопотане місто, а тоді просто сідає на стілець навпроти столу, згортає долоні на колінах і мовчить.

Я дивлюся на неї хвилину, може дві, намагаючись зрозуміти, чи я маю право запросити її ближче. Чи не злякаю ще раз. І тоді просто роблю те, чого хочу сам: беру свій стілець, тихо пересуваю його ближче. І просто сідаю поруч із нею.

Вона піднімає погляд, ніби не вірить.

— Допоможеш мені з цим? — питаю, вказуючи на їжу. — Я сам усе точно не з’їм.

Спершу вона ледь помітно заперечує — жестом, не словами. Але, коли помічає усмішку на моєму обличчі — люб'язну і надто переконливу, на мить стискає губи, ніби погоджується з тим, що сперечатися — марно. І повільно киває.

І ми сидимо поруч — ближче, ніж, здається, нам дозволено. Трохи позаду нас тихо шумить кондиціонер, а за дверима починається післяобідній гамір. Але тут, у моєму кабінеті, ніби створилася окрема кімната тиші.

Виделкою відламую шматочок запеченої форелі, тримаю його на самому кінчику. Їжа гаряча, ще парує, а мої рецептори шаленіють від передчуття. Несподівано для себе підношу виделку ближче до її губ.

Вона здригається. Не від страху — від несподіванки. Я бачу це. І мене це вбиває. Усього один необережний вчинок змусив її остерігатися мене. Знову.

— Можеш… сама, — озиваюся, але чомусь не прибираю руки.

На якусь довгу, предовгу секунду вона не рухається. А тоді обережно нахиляється, торкається риби губами, наче боїться, що я передумаю. Я майже не дихаю, коли бачу, як її пальці злегка стискають край стільця, а потім розслабляються.

Невловима мить, але я ловлю кожну деталь.

Потім вона бере виделку сама, набирає шматочок картоплі, їсть повільно, стараючись не шуміти. Я дивлюся на неї надто уважно, але не можу інакше. У голові тільки одна думка, настирлива, непрохана:

Я хотів би, щоб вона торкнулася мене ще раз.

Не так, як сьогодні вранці — випадково, у поспіху. А так, як люди торкаються одне одного, коли довіряють. Коли хочуть бути ближче.

Я подаю їй наступний шматок. Вона приймає його вже спокійніше — майже невимушено. І коли наші пальці випадково торкаються, вона злегка здригається. А я — завмираю.

Немає болю. Немає того жахливого тиску в грудях. Немає старого спазму, який стискав мене роками. Тільки тепло. Ледь відчутне, майже примарне, але таке реальне, що я хочу зберегти його, як шрам. Як доказ.

Вона сидить поруч і зовсім не тікає. Їсть зі мною. Дихає поруч зі мною. І я ловлю себе на тому, що з усіх вирів, що могли занести її сьогодні сюди — я вдячний кожному. Бо цей обід — це найтихіша хвилина за багато років. І якби хтось зараз увійшов до кабінету, я б нізащо не відступив.

Я б сказав правду: вона — моя дружина. І тепер найбільше я хочу заслужити право бодай на її дотик.