Розділ 18. Олекса

Кабінет зустрічає мене знайомим, майже стерильним затишком, але цього разу повітря в ньому інше. Густе, мов перед грозою. Я одразу помічаю її силует у надто яскравому світлі з вікна — вузькі плечі, руки, сплетені на животі, фата тепер замінена простою косою, але постава така ж зібрана, ніби вона знову стоїть у церкві під вівтарем. Міла дивиться у вікно, повернувшись спиною до мене, і на мить мені здається, що вона може… втекти. Просто відчинити вікно і розчинитися у сонячному полудні, поки я стою тут, безпорадно тримаючи ручку дверей, мов останній якір.

— Міло… — голос виходить тихіший, ніж я планував. Вона не озивається, тільки ледь повертає голову, не більше ніж на пів оберту. — Я знаю, що обіцяв, але... — чомусь додаю те, чого казати не збирався: — Я не встиг записати тебе до лікаря. Вибач. Робота, влетіли ще дві операції, і...

Вона повертається до мене повністю. Обличчя спокійне, але очі — ні. У них щось дуже знайоме: м’яке, несміливе, вразливе. І від того мені стискає груди.

— Я не через це прийшла, — каже вона неголосно. — Я привезла вам їсти.

Слова такі прості, але в ній — наче цілий всесвіт. Я ковтаю повітря, бо саме цієї миті розумію, що я, дорослий чоловік, грішу проти здорового глузду: мене це радує. Смішно сильно.

— Дуже вчасно, — відповідаю так, ніби боюся видати зайве. — Я зранку майже нічого… ну, окрім кави. Тієї, що…

Вона опускає погляд, і я знову чую, як у мені щось неприємно защеміло. Я не хочу, щоб вона згадувала ранок. Не хочу, щоб її долоні тремтіли від думки про те, як я відштовхнув їх, наче вони були загрозою, а не порятунком.

Міла обережно киває головою у бік паперового пакета, що стоїть на краю мого робочого столу, неначе боїться зайняти надто багато простору. Якусь мить вагаюся, а тоді роблю декілька широких кроків до пакета. Жадібно вдихаю легкий аромат їжі, починаю розпаковувати: риба, печена картопля, салат. Запахи теплі, домашні, не схожі на ресторанні. Міла востаннє визирає крізь вікно на заклопотане місто, а тоді просто сідає на стілець навпроти столу, згортає долоні на колінах і мовчить.

Я дивлюся на неї хвилину, може дві, намагаючись зрозуміти, чи я маю право запросити її ближче. Чи не злякаю ще раз. І тоді просто роблю те, чого хочу сам: беру свій стілець, тихо пересуваю його ближче. І просто сідаю поруч із нею.