Розділ 17. Тихий

Усе сталося так... швидко.

Я не очікував побачити її так рано, ще й з тацею у руках. Ніби обслуга. Від цієї думки щось неприємно закололо між ребер. Я ніколи не ставився до своїх працівників зверхньо, навпаки — регулярно підвищував заробітну плату, а на свята, крім щедрих премій, дарував подарунки їм та їх сім'ям. Та Міла тут не заради того, аби обслуговувати мене. Найбільше за все я не хотів, аби вона почувалася не рівною мені, аби намагалася догодити і заслужити мою схильність.

Бо я, здається, втратив розум ще два роки тому, на тому непомірно пишному банкеті. І лише тиждень як знову торкнувся спокою. І вона... Така тиха, поступлива, з підтиснутою нижньою губою. Дівчина, що намагається коритися. Їй це не личить, а мене від цього майже фізично викручує.

Кава була негаряча, а сорочка — одна з моїх улюблених. Не одразу зрозумів, що сталося, але вже наступної миті ледве не задихнувся. Коли її тонкі пальці торкнулися мене крізь тканину сорочки і папір серветки, я заціпенів, готуючись до найгіршого. Просто як тоді, коли...

Зірвався, кинув щось різке і явно образливе, перш ніж зникнути геть. Зрозумів це вже стоячи у власній ванні, коли торкнувся перламутрових ґудзиків сорочки. Стало соромно.

Та дивніше не це. Дивно, що я не відчув нічого, коли її пальці торкнулися мого тіла. Не було того пекучого болю, ніби хто заганяє голки під шкіру. Не було нападу паніки, що змушує легені горіти зсередини. Нічого. Лише якась мить тиші, перш ніж я втік звідти, мов останній боягуз.

Згадую, як сказав їй, щоб не сміла торкатися. І як тієї ж миті тремтливий, ще такий несміливий вогник у її очах згас. Я поводився, наче тварина. Я не мав підвищувати тону, не мав кричати. Тим більше, вона ж нічого не знала.

Розмірена симфонія апаратури у операційній діє на мене заспокійливо. Я прискіпливо, з притаманною мені уважністю накладаю останні шви на ореолу, завершуючи працю останньої години. Помічаю, що пальці ледь помітно тремтять від голоду, напружуюся сильніше, ніби хочу приховати це навіть від самого себе.