Розділ 17. Тихий

Усе сталося так... швидко.

Я не очікував побачити її так рано, ще й з тацею у руках. Ніби обслуга. Від цієї думки щось неприємно закололо між ребер. Я ніколи не ставився до своїх працівників зверхньо, навпаки — регулярно підвищував заробітну плату, а на свята, крім щедрих премій, дарував подарунки їм та їх сім'ям. Та Міла тут не заради того, аби обслуговувати мене. Найбільше за все я не хотів, аби вона почувалася не рівною мені, аби намагалася догодити і заслужити мою схильність.

Бо я, здається, втратив розум ще два роки тому, на тому непомірно пишному банкеті. І лише тиждень як знову торкнувся спокою. І вона... Така тиха, поступлива, з підтиснутою нижньою губою. Дівчина, що намагається коритися. Їй це не личить, а мене від цього майже фізично викручує.

Кава була негаряча, а сорочка — одна з моїх улюблених. Не одразу зрозумів, що сталося, але вже наступної миті ледве не задихнувся. Коли її тонкі пальці торкнулися мене крізь тканину сорочки і папір серветки, я заціпенів, готуючись до найгіршого. Просто як тоді, коли...

Зірвався, кинув щось різке і явно образливе, перш ніж зникнути геть. Зрозумів це вже стоячи у власній ванні, коли торкнувся перламутрових ґудзиків сорочки. Стало соромно.

Та дивніше не це. Дивно, що я не відчув нічого, коли її пальці торкнулися мого тіла. Не було того пекучого болю, ніби хто заганяє голки під шкіру. Не було нападу паніки, що змушує легені горіти зсередини. Нічого. Лише якась мить тиші, перш ніж я втік звідти, мов останній боягуз.

Згадую, як сказав їй, щоб не сміла торкатися. І як тієї ж миті тремтливий, ще такий несміливий вогник у її очах згас. Я поводився, наче тварина. Я не мав підвищувати тону, не мав кричати. Тим більше, вона ж нічого не знала.

Розмірена симфонія апаратури у операційній діє на мене заспокійливо. Я прискіпливо, з притаманною мені уважністю накладаю останні шви на ореолу, завершуючи працю останньої години. Помічаю, що пальці ледь помітно тремтять від голоду, напружуюся сильніше, ніби хочу приховати це навіть від самого себе.

Я так і не поснідав. Дорогою перехопив круасан з мигдалем і декілька ковтків кави, перш ніж остаточно погрузнути у вирі роботи. Обходи пацієнтів, заповнення документації, перші планові прийоми перед операціями і от, майже друга година дня. У шлунку порожньо що його аж у вузол скручує, а в голові... Не можу відкараскатися від купи настирливих думок.

Коли зі швами і пов'язками покінчено, нарешті залишаю пацієнтку з анастезіологом, різким рухом руки зриваю одноразовий хірургічний халат, опиняючись у прохолодній передопераційній. Від роботи наркозного апарату і безлічі моніторів, а також величезної безтіньової лампи над головою, повітря у операційній розжарюється за лічені хвилини. Тож опинитися тепер отут, просто на прохолодній підлозі під стіною — наче нагорода.

Тремтячими руками дістаю телефон зі спеціальної шафки зліва, аби перевірити повідомлення і нарешті замовити собі щось на обід. У голові, здається, вже трохи паморочиться — круасан і кава випарувалися з мого організму ще на половині першого прийому. Зараз же єдине...

— Олексію Юрійовичу... — тихий дівочий голос лунає десь ніби з іншої планети.

Не одразу усвідомлюю, що звертаються саме до мене. Картинка піци на екрані змушує оглухнути на якусь хвильку. Та коли адміністраторка Ганна тихо кашляє, сховавши губи за мініатюрним кулачком, нарешті підводжу погляд.

— Там до вас... дружина, — каже раптом несміливо, трохи відсторонено. Ніби сама не вірить у сказане. — Принаймні, вона так назвалася.

Я теж не одразу усвідомлюю почуте. Тупо витріщаюся на обличчя молодої дівчини, що працює у нас не так давно, але точно знає, що я неодружений. Був... До учорашнього дня. Моя обручка лежить десь на робочому столі — у операційній прикраси суворо заборонені. Навіть годинник доводиться щоразу знімати.

Легко всміхаюся, я тоді знову серйознішаю, згадуючи, як повівся з нею сьогодні вранці. Абсолютно незаслужено, а від того мені стає ще паскудніше на душі.

— Запроси її до мого кабінету і запропонуй чаю. А я зараз буду.

Дівчина швидко киває, а тоді цокає геть на своїх невисоких підборах.

Я ж набираюся сміливості, спираюся об холодну стіну, кілька разів глибоко вдихаю. Потім мию руки тричі, дивлюся на своє віддзеркалення. І лише тоді йду до кабінету.