Розділ 16. Міла

Оговтуюся швидко. Тими самими тремтячими руками прибираю прикрий безлад, що лишила тут, на столі і підлозі через власну незграбність.

Стискаю губи між зубами, відчуваючи як пелена гарячих сліз поволі застилає очі. Я не хотіла. Але тепер це не має жодного значення. Згадую лише крижаний холод у його погляді, що пробирає до самих кісток, коли спробувала промокнути пляму від кави. Він виглядав так, ніби сама моя думка про те, аби торкнутися його, завдає смертельного дискомфорту.

Що я роблю не так?

Незграбно збираю залишки сніданку, що вже майже схолов, але так і лишився неторканим, складаю на тацю — не так охайно і турботливо, як до того. Але вже як є.

Коли заходжу назад на кухню, з опущеними плечима і очима, повними сліз, Ярина вже чекає на мене з рушником у руках. Не впевнена, чи чула вона щось, але, схоже, знову зрозуміла усе без зайвих слів.

— Я... я просто... — задихаюся, раптом зустрічаючись з поглядом трохи втомлених, але розуміючих очей. Схлипи душать горло і гублять останні слова.

Лише й можу що безпорадно покласти тацю на стільницю і затулити обличчя долонями. Обпечені кавою і омлетом пальці печуть від сліз, а я чомусь почуваюся найбільшою нікчемою у всьому світі. Певно, добре, що Ярина є тут. Без неї я б осоромилася набагато швидше.

Жінка легко торкається мого плеча, запрошуючи сісти на високий стілець неподалік. Я голосно схлипую, але слухаюся. Так само легко вона підсуває тацю ближче до себе, скрушно хитаючи головою. Від її жестів, виразу її обличчя мені, здається, стає лише гірше. Знову затуляю заплакане обличчя долонями, аби бодай трохи притлумити сором, що з'їдає мене зсередини.

Чую, як тихо дзвенять металеві прибори, як ніж ледь чутно ковзає білосніжною тарілкою, як виделкою Ярина наколює шматочок. А тоді на декілька миттєвостей між нами западає тиша.

— Він смачний, — нарешті каже Ярина, впоравшись із шматком. — Не гірше, ніж в мене.

— Але він його навіть не куштував, — скрушно хитаю головою, не відриваючи долонь від обличчя.

Голос мій глухий, наче з-під ковдри. Чую, як Ярина повільно порається, намагаючись впоратися з безладом, що я принесла на таці, і її метушня мене чомусь заспокоює. Вона не кричить, не звинувачує мене і не дивиться на мене, наче на ворога. Я це відчуваю. І від цього дихати стає легше.

— Чому він заборонив себе торкатися? — нарешті наважуюся запитати, коли емоційна буря потроху вщухає і Ярина обережно підсовує мені мій сніданок, всміхаючись якось... по-материнськи.

— Він нікому не дозволяє, — несподівано тихо відповідає вона. — Подейкують, що він навіть лікарям не дозволяє себе торкатися.

— І... — раптом затихаю, зважуючи наступні слова. — Саме через це не прибрав отой шрам на своїй щоці?

— Цього я не знаю, — якось різко обриває мене жінка, перш ніж покласти склянку соку поруч з тарілкою. — А тепер їж.

Я пораюся з власним, набагато смачнішим сніданком, тихо спостерігаючи, як жінка розробляє рибу на обід. Рухи її вивірені, точні — немов у хірурга, що проводить свою тисячну операцію. Я не дуже люблю рибу, але спостерігати за процесом її приготування доволі захопливо. Цікаво, Олекса добре оплачує працю своїх підлеглих? Чомусь я в цьому не сумніваюся, а запитати напряму, певно, не наважуся ніколи.

— Він не злий, — раптом каже жінка, не відриваючи погляду від риб'ячої тушки. Ніби відчула, що я прикипіла до неї очима. — Іноді буває імпульсивним, але відходить швидко. Завези йому сьогодні обід.

Я відмираю.

— Не впевнена, що після всього...

— А я думаю, що це непоганий спосіб примирення. Принаймні, після смачного обіду він точно поверне собі звичний настрій.

Не зважаючи на заперечення Ярини, прибираю за собою. Коли споліскую склянку від соку надто ретельно, досі обдумуючи пропозицію жінки, вона знову озивається.

— Водій все одно їхатиме до нього з обідом. То чому б тобі заодно не дізнатися, де і ким працює твій чоловік?

Я підводжу погляд.

— А якщо він мене остаточно зненавидить?

— Ти його ще зовсім не знаєш. Йди відпочивай. Я нагадаю тобі, коли збиратиму передачу для водія. Якщо передумаєш...

Вона не договорює, але й цього достатньо. Я тільки киваю — і вперше за ранок відчуваю, що в грудях стало трохи легше.