15.2.

Я ковтаю повітря, ніби хтось сказав заборонене слово. Третій омлет… ну, він майже помер, але я встигла врятувати. Вийшов неідеальний, але більш-менш схожий на їжу. Ярина навіть схвально кивнула, глянувши на нього поверх чорно-білих рядків газети. Далі кавоварка. Вона виглядає, як прилад, який працює на магії й зневажає смертних. Я натискаю одну кнопку, другу — машина шумить, смикається, плюється парою. Краплі гарячого бризкають на мої пальці, я різко відсмикую руку й шиплю.

— Обережно ж, дівчинко, — озивається Ярина вже без удаваної байдужості. — Вона темпераментна.

— Я бачу…

Але врешті — кава є. Тепла. Не гаряча, бо я вже тричі перекидала кружку, намагаючись не пролити. Я викладаю омлет на тарілку, додаю тост, наливаю каву в чашку й все це розміщую на сріблястій таці. Сніданок виглядає… не блискуче, але щиро. А я щиро хочу, щоб він це побачив.

Ярина посміхається і махає рукою:

— Гайда. А то він ранній. Уже може бути в їдальні.

Я йду коридором обережно, мов несу кришталеву вазу на кінчиках пальців. Серце вистукує щось безглузде й надто гучне. Мені здається, що я знову роблю щось неправильне, але тепер це не зупиняє. Двері до кімнати прочинені. Я легенько стукаю. Навіщось.

— Так, — звучить його голос.

Я входжу. Він у свіжій білій сорочці, сидить за столом, переглядає якісь папери. Виглядає так, ніби вже кілька годин на ногах, хоча минула лише сьома.

— Я… це вам, — прошепотіла я й урочисто поставила тацю на стіл.

Ну, намагалася поставити. Бо саме в ту мить мої ноги чомусь заплутуються. Невдалий крок, шкарпетки ковзають по полірованій підлозі — і я зашпортуюся. Таця різко нахиляється, і кава — уся, до останньої краплини — виливається просто на його сорочку. Коричнева пляма швидко розповзається по білій тканині, сповзає до лінії приталених штанів.

Я видаю звук, схожий на задавлений писк.

— О боже, я… я дуже вибачаюсь… — виривається з мене, і я одразу нахиляюсь, щоб промокнути пляму серветкою з таці.

Та щойно моя рука торкається його грудей, Олекса різко відстороняється. Так швидко, ніби я його обпекла. Не кавою — доторком.

— Не смій, — коротко, різко. Голос холодний, наче крига. — Не торкайся до мене. Ніколи. Чуєш?

Мені перехоплює дихання. Слова обпікають сильніше, ніж будь-який окріп. Він підводиться, стілець відсувається з тихим скрипом і він швидко виходить з кімнати, навіть не дивлячись більше на мене.

— Поснідаю вже на місці.

І виходить, залишаючи двері відчиненими, а мене — стояти над розлитою кавою, з тремтячими пальцями і дивним відчуттям, ніби тільки-но всередині щось тріснуло. Але не впало. Ще ні.