Розділ 15. Міла

Я прокинулася задовго до світанку — відчуття, ніби в грудях пульсує неспокійний клубочок. Сон не йшов, думки теж не спали: вечір, його погляд, оте тихе «на добраніч», що досі розливає тепло під шкірою. Я здригнулася, щойно згадала, як довго стояла біля дверей після того, як Олекса пішов, намагаючись повернути собі контроль. Не вийшло.

Тому зараз — майже шоста. Тонка синювата смуга світанку за вікном. І я чомусь вирішую, що маю зробити щось… правильне. Маленьке. Вдячність, яку він не просив, але яку я все одно відчуваю.

Сніданок. Я приготую йому сніданок.

Пальці тремтять, коли тихцем вибираюся з кімнати. Будинок великий, тиша густа, наче гречаний мед. Несміливо крокую коридором, а потім довгими сходами, просуваючись дедалі ближче до дверей, за якими, як мені вже відомо, знаходиться кухня. На кухні темно, лише вимикач клацає гучніше, ніж я очікувала. Світло різко вирізає простір із темряви — мармур, нержавійка, порядок, який я боюсь зіпсувати одним своїм дотиком.

— А я дивлюсь, у нас тут гостя на світанку, — чується тихий, теплий голос із боку.

Я ледь не підскакую. Обертаюся: біля дверей стоїть жінка років п'ятидесяти з хвилястим рудим волоссям, зібраним у недбалий пучок. У халаті, зі згорнутою газетою під пахвою.

— Ярина, — усміхається вона, ступаючи ближче. — Кухарка. А ти, гадаю, Міла.

— Я… так. Вибачте, я не хотіла турбувати, я лише… хотіла зробити сніданок.

Боюся, що вона вижене мене з простору, який звикла вважати своїм. Думаю, це не за правилами — готувати тут самотужки. Принаймні, без відома господаря будинку. Та жінка спочатку довго мовчить, лише дивиться так, ніби розуміє більше, ніж я можу сказати.

— Для нього? — уточнює нарешті, схиливши голову трохи набік.

Я мовчу, лише швидко киваю, але цього достатньо.

— Ну, тоді я просто посиджу там, — киває вона на маленький барний стіл збоку. — Не хвилюйся. Я не заважатиму.

Вона вмощується, розгортає газету й робить вигляд, що читає. Але я відчуваю її погляд на собі. Не злісний — швидше заохочувальний. Теплий. Глибоко вдихаю й беруся до омлету. Трохи часу йде на те, щоб зорієнтуватися, у якому з холодильників зберігаються яйця. Тоді, не без допомоги Ярини, знайти вінчик і металеву миску. Намагаюся робити усе згідно рецепту, який нишком підглянула у телефоні. Перший — пересолений. До абсурду. Ярина навіть ледь не пирхає від сміху, але швидко прикриває рот газетою. Другий — підгорів так, що дим почав підійматися до датчика. Я поспіхом вимикаю плиту й відмахуюсь від запаху гарі чистим рушником.

— Спішиш, — тихо каже Ярина. — А з ним не треба поспішати.