Розділ 15. Міла

Я прокинулася задовго до світанку — відчуття, ніби в грудях пульсує неспокійний клубочок. Сон не йшов, думки теж не спали: вечір, його погляд, оте тихе «на добраніч», що досі розливає тепло під шкірою. Я здригнулася, щойно згадала, як довго стояла біля дверей після того, як Олекса пішов, намагаючись повернути собі контроль. Не вийшло.

Тому зараз — майже шоста. Тонка синювата смуга світанку за вікном. І я чомусь вирішую, що маю зробити щось… правильне. Маленьке. Вдячність, яку він не просив, але яку я все одно відчуваю.

Сніданок. Я приготую йому сніданок.

Пальці тремтять, коли тихцем вибираюся з кімнати. Будинок великий, тиша густа, наче гречаний мед. Несміливо крокую коридором, а потім довгими сходами, просуваючись дедалі ближче до дверей, за якими, як мені вже відомо, знаходиться кухня. На кухні темно, лише вимикач клацає гучніше, ніж я очікувала. Світло різко вирізає простір із темряви — мармур, нержавійка, порядок, який я боюсь зіпсувати одним своїм дотиком.

— А я дивлюсь, у нас тут гостя на світанку, — чується тихий, теплий голос із боку.

Я ледь не підскакую. Обертаюся: біля дверей стоїть жінка років п'ятидесяти з хвилястим рудим волоссям, зібраним у недбалий пучок. У халаті, зі згорнутою газетою під пахвою.

— Ярина, — усміхається вона, ступаючи ближче. — Кухарка. А ти, гадаю, Міла.

— Я… так. Вибачте, я не хотіла турбувати, я лише… хотіла зробити сніданок.

Боюся, що вона вижене мене з простору, який звикла вважати своїм. Думаю, це не за правилами — готувати тут самотужки. Принаймні, без відома господаря будинку. Та жінка спочатку довго мовчить, лише дивиться так, ніби розуміє більше, ніж я можу сказати.

— Для нього? — уточнює нарешті, схиливши голову трохи набік.

Я мовчу, лише швидко киваю, але цього достатньо.

— Ну, тоді я просто посиджу там, — киває вона на маленький барний стіл збоку. — Не хвилюйся. Я не заважатиму.

Вона вмощується, розгортає газету й робить вигляд, що читає. Але я відчуваю її погляд на собі. Не злісний — швидше заохочувальний. Теплий. Глибоко вдихаю й беруся до омлету. Трохи часу йде на те, щоб зорієнтуватися, у якому з холодильників зберігаються яйця. Тоді, не без допомоги Ярини, знайти вінчик і металеву миску. Намагаюся робити усе згідно рецепту, який нишком підглянула у телефоні. Перший — пересолений. До абсурду. Ярина навіть ледь не пирхає від сміху, але швидко прикриває рот газетою. Другий — підгорів так, що дим почав підійматися до датчика. Я поспіхом вимикаю плиту й відмахуюсь від запаху гарі чистим рушником.

— Спішиш, — тихо каже Ярина. — А з ним не треба поспішати.

Я ковтаю повітря, ніби хтось сказав заборонене слово. Третій омлет… ну, він майже помер, але я встигла врятувати. Вийшов неідеальний, але більш-менш схожий на їжу. Ярина навіть схвально кивнула, глянувши на нього поверх чорно-білих рядків газети. Далі кавоварка. Вона виглядає, як прилад, який працює на магії й зневажає смертних. Я натискаю одну кнопку, другу — машина шумить, смикається, плюється парою. Краплі гарячого бризкають на мої пальці, я різко відсмикую руку й шиплю.

— Обережно ж, дівчинко, — озивається Ярина вже без удаваної байдужості. — Вона темпераментна.

— Я бачу…

Але врешті — кава є. Тепла. Не гаряча, бо я вже тричі перекидала кружку, намагаючись не пролити. Я викладаю омлет на тарілку, додаю тост, наливаю каву в чашку й все це розміщую на сріблястій таці. Сніданок виглядає… не блискуче, але щиро. А я щиро хочу, щоб він це побачив.

Ярина посміхається і махає рукою:

— Гайда. А то він ранній. Уже може бути в їдальні.

Я йду коридором обережно, мов несу кришталеву вазу на кінчиках пальців. Серце вистукує щось безглузде й надто гучне. Мені здається, що я знову роблю щось неправильне, але тепер це не зупиняє. Двері до кімнати прочинені. Я легенько стукаю. Навіщось.

— Так, — звучить його голос.

Я входжу. Він у свіжій білій сорочці, сидить за столом, переглядає якісь папери. Виглядає так, ніби вже кілька годин на ногах, хоча минула лише сьома.

— Я… це вам, — прошепотіла я й урочисто поставила тацю на стіл.

Ну, намагалася поставити. Бо саме в ту мить мої ноги чомусь заплутуються. Невдалий крок, шкарпетки ковзають по полірованій підлозі — і я зашпортуюся. Таця різко нахиляється, і кава — уся, до останньої краплини — виливається просто на його сорочку. Коричнева пляма швидко розповзається по білій тканині, сповзає до лінії приталених штанів.

Я видаю звук, схожий на задавлений писк.

— О боже, я… я дуже вибачаюсь… — виривається з мене, і я одразу нахиляюсь, щоб промокнути пляму серветкою з таці.

Та щойно моя рука торкається його грудей, Олекса різко відстороняється. Так швидко, ніби я його обпекла. Не кавою — доторком.

— Не смій, — коротко, різко. Голос холодний, наче крига. — Не торкайся до мене. Ніколи. Чуєш?

Мені перехоплює дихання. Слова обпікають сильніше, ніж будь-який окріп. Він підводиться, стілець відсувається з тихим скрипом і він швидко виходить з кімнати, навіть не дивлячись більше на мене.

— Поснідаю вже на місці.

І виходить, залишаючи двері відчиненими, а мене — стояти над розлитою кавою, з тремтячими пальцями і дивним відчуттям, ніби тільки-но всередині щось тріснуло. Але не впало. Ще ні.