Розділ 14. Міла

Коли вечеря вважається офіційно завершеною, а цікавість Олекси щодо мене, здається слабне рівно настільки, аби нарешті мене відпустити, я ще довго не можу прийти до тями.

Довго сиджу у напівтемряві власної кімнати, напружена, мов оголений нерв. Прислухаюся до майже священної тиші у будинку, готуючись, сама, здається, не знаючи до чого. Мені хотілося говорити ще. Хотілося поставити йому безліч питань, на які я, не впевнена, чи хочу знати відповіді. Та якихось п'ять хвилин тому я чула його тихі кроки і тихе клацання замку дверей його спальні.

Уявляла, як він розщібає свою коштовні запонки на манжетах і кладе їх у спеціальну скриньку у своїй гардеробній кімнаті. Уявляла, як він повільно знімає сорочку, з особливою педантичністю вішає її на дерев'яний вішак і ховає в глибинах шафи. Як неспішно крокує до ванної кімнати... Ховаю обличчя у долонях, коли починаю думати надто багато і не про те...

Тоді нарешті вдихаю глибоко, ніби намагаюся остаточно вигнати недоречні думки з власної голови. Погляд падає на паперовий пакет з подарунками, залишений так недбало, ніби речі у ньому не коштують нічого. Відчуваю провину. Я маю бути вдячна, маю ставитися до речей відповідально. Повільно підводжуся і прямую просто до нього, опускаюся на коліна просто на килимі, замість того, щоб забрати його до себе на ліжко.

Я давно не отримувала подарунків. Схоже, настільки давно, що вже забула, як це. І точно була недостатньо вдячною Тихому. Сподіваюся, він не злиться.

Тонкий пакувальний папір приємно шурхотить під моїми пальцями. Відчуваю дивний азарт, коли пальці нарешті торкаються оксамиту ювелірної коробочки. Згадую вираз обличчя Олекси, коли на його питання, чи сподобалося мені кольє, я відповіла щось дурне і недоречне.

Затамовую подих, коли нарешті відкриваю темно-червону коробочку. Кольє не просто не просто "непогане", воно... прекрасне. І, я впевнена, непомірно дороге. Рівний ряд діамантів, що виблискують у тьмяному світлі настільної лампи так яскраво, що мені хочеться скрикнути. Про таку прикрасу я могла хіба що мріяти, а тепер тримати її руках отак просто — наче злочин. Я маю повернути його.

Та ледве встигаю подумати про це, як стукіт у двері змушує мене на якусь мить завмерти. Тихе, впевнене "тук-тук-тук", ніби удари невидимого серця десь просто між нами. Це вперше. Тобто, звуки зовсім нові, не ті, до яких я звикла.