Розділ 14. Міла

Коли вечеря вважається офіційно завершеною, а цікавість Олекси щодо мене, здається слабне рівно настільки, аби нарешті мене відпустити, я ще довго не можу прийти до тями.

Довго сиджу у напівтемряві власної кімнати, напружена, мов оголений нерв. Прислухаюся до майже священної тиші у будинку, готуючись, сама, здається, не знаючи до чого. Мені хотілося говорити ще. Хотілося поставити йому безліч питань, на які я, не впевнена, чи хочу знати відповіді. Та якихось п'ять хвилин тому я чула його тихі кроки і тихе клацання замку дверей його спальні.

Уявляла, як він розщібає свою коштовні запонки на манжетах і кладе їх у спеціальну скриньку у своїй гардеробній кімнаті. Уявляла, як він повільно знімає сорочку, з особливою педантичністю вішає її на дерев'яний вішак і ховає в глибинах шафи. Як неспішно крокує до ванної кімнати... Ховаю обличчя у долонях, коли починаю думати надто багато і не про те...

Тоді нарешті вдихаю глибоко, ніби намагаюся остаточно вигнати недоречні думки з власної голови. Погляд падає на паперовий пакет з подарунками, залишений так недбало, ніби речі у ньому не коштують нічого. Відчуваю провину. Я маю бути вдячна, маю ставитися до речей відповідально. Повільно підводжуся і прямую просто до нього, опускаюся на коліна просто на килимі, замість того, щоб забрати його до себе на ліжко.

Я давно не отримувала подарунків. Схоже, настільки давно, що вже забула, як це. І точно була недостатньо вдячною Тихому. Сподіваюся, він не злиться.

Тонкий пакувальний папір приємно шурхотить під моїми пальцями. Відчуваю дивний азарт, коли пальці нарешті торкаються оксамиту ювелірної коробочки. Згадую вираз обличчя Олекси, коли на його питання, чи сподобалося мені кольє, я відповіла щось дурне і недоречне.

Затамовую подих, коли нарешті відкриваю темно-червону коробочку. Кольє не просто не просто "непогане", воно... прекрасне. І, я впевнена, непомірно дороге. Рівний ряд діамантів, що виблискують у тьмяному світлі настільної лампи так яскраво, що мені хочеться скрикнути. Про таку прикрасу я могла хіба що мріяти, а тепер тримати її руках отак просто — наче злочин. Я маю повернути його.

Та ледве встигаю подумати про це, як стукіт у двері змушує мене на якусь мить завмерти. Тихе, впевнене "тук-тук-тук", ніби удари невидимого серця десь просто між нами. Це вперше. Тобто, звуки зовсім нові, не ті, до яких я звикла.

Відмираю нарешті. Я досі сиджу на підлозі з паперовим пакетом між колін, одягнена у той самий спортивний костюм, що й під час вечері. Тільки тепер менш насторожена і більш розгублена, ніж до того всього. Тиша просочується крізь пори, і, перш ніж чоловіча рука знову торкається дверей, аби повторити оте "тук-тук-тук", від якого у мене чомусь завмирає серце, я швидко підводжуся і крокую до дверей.

Вже дорогою згадую про "першу шлюбну ніч" і що від цього дня кожна моя ніч — шлюбна. Може, мені варто прикинутися сплячою. Може не варто відчиняти чоловікові, який говорив про це за вечерею так просто, з легким глузуванням. Ніби я маю просто прийняти це, як факт. Бути тихою, покірною, і робити усе, чого забажає мій новоспечений чоловік.

Тремтячими руками нарешті відчиняю двері. Дивно, вони не були зачинені на замок, тоді що ж...

Гублю останні думки, коли повільно відриваю очі від підлоги. Погляд ковзає вище і серце, здається, геть втрачає ритм. Олекса стоїть просто навпроти, спершись однією рукою об одвірок. Ґудзики його сорочки недбало розщібнуті рівно настільки, аби я могла побачити застарілі шрами на його шиї, ближче до гострих ключиць, і завитки темного волосся на грудях, що випиналися над оливковою шкірою.

Тепер, коли він аж так близько, я відчуваю терпкий аромат його парфумів і ледь вловимий запах вина. Усе це, вкупі з особливо небезпечним теплом у погляді його темних очей змушує моє горло пересохнути.

— Я просто... — раптом промовив він тим голосом, від якого у грудях чомусь розпливалося тепло. — Прийшов побажати добраніч.

Ковтаю, намагаючись вимовити щось притомне, та замість слів з мого горла виривається лише тихе зітхання. Він, здається, помічає мою розгубленість, бо трохи зухвала усмішка, що прикрашала його обличчя, раптом стала м'якшою. Ніби він зараз чітко усвідомив, що я боюся не його. А того, як почуваюся поруч із ним.

Що між нами вже зароджується щось, що ніхто поки не наважується назвати вголос.

— На добраніч, Міло.

Він не рухається ще якусь мить. Не робить кроку вперед, не відступає. Просто стоїть, даючи цим двом словам осісти між нами, наче перевіряє, чи не злякаюся я власного дихання. Я ж стою так само нерухомо, з долонями, притиснутими до боків, ніби вони можуть видати мене зрадницьким тремтінням.

— На добраніч, — нарешті відповідаю я, ледве чутно.

Мій голос здається чужим. Тоншим. Обережнішим. Таким, що не наважується претендувати ні на що більше, ніж на ввічливу формальність. І все ж у цій формальності є щось інтимне — надто пізній час, надто тиха ніч, надто близька відстань між нашими тінями на підлозі.

Він ледь киває, ніби приймає відповідь як достатню. Його пальці повільно з’їжджають з одвірка, але замість того, щоб одразу піти, він затримується ще на секунду. Погляд ковзає по моєму обличчю — не жадібно, не оцінююче, а так, наче він щось запам’ятовує. Або відкладає на потім.

— Не засиджуйся, — тихо додає він. — День був… насичений.

Я знову лише киваю. Бо якщо спробую сказати щось ще, ця крихка рівновага може розсипатися. А я не готова перевіряти, що буде тоді.

Він відступає. Повільно, без різких рухів, наче дає мені час звикнути до того, що ця сцена справді закінчується. Коридор знову поглинає його фігуру, світло тьмяніє, і лише звук кроків, що віддаляються, нагадує про те, що це не було маренням.

Я зачиняю двері. Обережно. Без клацання замку.

Спираюся на них спиною і лише тоді дозволяю собі вдихнути так глибоко, ніби щойно виринула з-під води. Серце гупає у грудях нерівно, з перебоями, і я не одразу розумію — це від страху чи від чогось зовсім іншого.