13.2.

Та замість цього він лише злегка киває. Абсолютно спокійний.

— Гаразд, — відповідає просто. — Я запишу тебе завтра на повний чек-ап організму.

Я ніби перечіпляюся внутрішньо — не очікувала такої згоди. Посміхаюся легко, трошки невпевнено.

— Дякую.

— На здоров’я.

Він відхиляється на спинку крісла, але погляд не відводить. Наче щось вивчає — рух моєї руки, рівну лінію спини, те, як я ковтаю повітря, ховаючи нерви. Почуваюся так, ніби світло прожектора впало саме на мене. І чомусь мені здається, що я цього не заслуговую.

— Ти сьогодні тиха, — нарешті каже він.

— Я завжди тиха.

— Ні, — він ледь нахиляє голову набік. — Ти насторожена. Є причина?

У мене стискається горло. Бо, звісно, причина є. Безліч причин. Смерть батька. Життя в домі, де тебе не чекають. Людина навпроти — майже незнайомець, але з дуже конкретними планами щодо мене.

— Просто втомилася, — кажу і ненавиджу себе за цю зручну брехню.

Він нічого не відповідає. Тільки дивиться. І від того, як саме він це робить, шкіра на потилиці вкривається мурашками. Нарешті він кладе келих на стіл і торкається пальцями ніжки.

— Міла. Я не хочу, щоб ти боялася поруч зі мною.

Боятися? Я хотіла б розсміятися, але виходить лише короткий, різаний вдих.

— Я не боюся.

— Добре, — він так само спокійно погоджується, хоча, здається, не вірить жодному слову. — Але якщо щось не підходить — говори. Якщо щось хочеш — теж говори. Це не має бути в односторонньому порядку.

Я відчуваю, як ці слова прошивають мене навскіс. Це не схоже на контроль. Це не наказ. Це… пропозиція? Можливість? Дивно.

— Гаразд, — тихо кажу.

Він підсуває до мене десерт, ніби це абсолютно природно — дбати, помічати, підлаштовуватися.

— Спробуй. Ярина чудово його готує.

Я обережно беру ложку, і коли крем торкається язика, мені раптом хочеться заплющити очі — настільки це смачно. Але я стримуюся. Хоча, здається, він і так бачить все по мені.

— Смачно? — в його голосі чується ледве-ледве прихована посмішка.

— Так, — зізнаюся.

— Добре.

Дивина в тому, як сильно здається, що він задоволений моїм задоволенням. Наче це було для нього важливо. Я ловлю його погляд ще раз — такий уважний, серйозний. Якийсь… теплий. І зовсім не той, що я відчувала на собі сьогодні у соборі. І від цього тепла мені стає тільки холодніше всередині.

Тому що я не розумію, хто він для мене. І що хоче від мене насправді.