Розділ 13. Міла

Та коли я нарешті змусила себе торкнутися їжі, її приємне тепло відсунуло похмурі думки на задній план. Я так зосередилася на тому, щоб нарізати стейк на дрібні однакові шматочки, ніби це могло дати мені контроль над хоча б чимось у житті, що не одразу помітила на собі пильний погляд Олекси.

Він, здається, вже закінчив або принаймні робив коротку паузу між стравами, гріючи скло келиха між пальцями. Рухи неквапні, спокійні, майже розслаблені — але в погляді не було ані байдужості, ані дистанції. Скоріше… насторожена уважність.

— Тобі подобається те, чим ти займаєшся? — його низький тембр легенько вібрує у тиші, заповнюючи собою увесь простір.

Я підводжу погляд.

— А вам?

— Дякую, мене все влаштовує, — він ледь, майже непомітно всміхається. — А як щодо тебе? Університет, наприклад?

— Я… я не знаю, — видихаю.

Це майже вперше за довгий час хтось справді поцікавився, чого хочу я. Не “треба”, не “ти мусиш”, не “так буде правильно”. А чого хочу я. І від цієї незвичної свободи щось стискається за грудиною, наче від болю.

Та більше всього мене бентежить те, що в його запитанні я чую не просто формальність чи ввічливість — щось глибше, тепліше, і водночас небезпечніше. Здається, він знає про мене більше, ніж я встигла розповісти. Або просто бачить глибше, ніж мені хотілося б. І вже точно краще, ніж його знаю я.

— У тебе буде час це обдумати, — спокійно додає він. — Якщо тебе не влаштовує університет чи спеціальність, ми можемо обговорити зміни. Можливо, є якісь побажання?

— Мені потрібно до лікаря, — раптово кажу, навіть не задумуючись.

На мить темні брови злітають угору — не високо, але достатньо, щоб я помітила. Якби не дивилася просто на нього, могла б вирішити, що мені здалося.

— Щось болить?

— Ні, — прикушую губу. — Суто профілактично.

Я не збрехала про те, що не хочу дітей. Але щодо його намірів… я не можу бути певною. А отже, маю подбати про себе сама. Стискаю виделку сильніше, готуючись до лавини запитань: до кого саме, навіщо, коли і чому без дозволу.