Розділ 13. Міла

Та коли я нарешті змусила себе торкнутися їжі, її приємне тепло відсунуло похмурі думки на задній план. Я так зосередилася на тому, щоб нарізати стейк на дрібні однакові шматочки, ніби це могло дати мені контроль над хоча б чимось у житті, що не одразу помітила на собі пильний погляд Олекси.

Він, здається, вже закінчив або принаймні робив коротку паузу між стравами, гріючи скло келиха між пальцями. Рухи неквапні, спокійні, майже розслаблені — але в погляді не було ані байдужості, ані дистанції. Скоріше… насторожена уважність.

— Тобі подобається те, чим ти займаєшся? — його низький тембр легенько вібрує у тиші, заповнюючи собою увесь простір.

Я підводжу погляд.

— А вам?

— Дякую, мене все влаштовує, — він ледь, майже непомітно всміхається. — А як щодо тебе? Університет, наприклад?

— Я… я не знаю, — видихаю.

Це майже вперше за довгий час хтось справді поцікавився, чого хочу я. Не “треба”, не “ти мусиш”, не “так буде правильно”. А чого хочу я. І від цієї незвичної свободи щось стискається за грудиною, наче від болю.

Та більше всього мене бентежить те, що в його запитанні я чую не просто формальність чи ввічливість — щось глибше, тепліше, і водночас небезпечніше. Здається, він знає про мене більше, ніж я встигла розповісти. Або просто бачить глибше, ніж мені хотілося б. І вже точно краще, ніж його знаю я.

— У тебе буде час це обдумати, — спокійно додає він. — Якщо тебе не влаштовує університет чи спеціальність, ми можемо обговорити зміни. Можливо, є якісь побажання?

— Мені потрібно до лікаря, — раптово кажу, навіть не задумуючись.

На мить темні брови злітають угору — не високо, але достатньо, щоб я помітила. Якби не дивилася просто на нього, могла б вирішити, що мені здалося.

— Щось болить?

— Ні, — прикушую губу. — Суто профілактично.

Я не збрехала про те, що не хочу дітей. Але щодо його намірів… я не можу бути певною. А отже, маю подбати про себе сама. Стискаю виделку сильніше, готуючись до лавини запитань: до кого саме, навіщо, коли і чому без дозволу.

Та замість цього він лише злегка киває. Абсолютно спокійний.

— Гаразд, — відповідає просто. — Я запишу тебе завтра на повний чек-ап організму.

Я ніби перечіпляюся внутрішньо — не очікувала такої згоди. Посміхаюся легко, трошки невпевнено.

— Дякую.

— На здоров’я.

Він відхиляється на спинку крісла, але погляд не відводить. Наче щось вивчає — рух моєї руки, рівну лінію спини, те, як я ковтаю повітря, ховаючи нерви. Почуваюся так, ніби світло прожектора впало саме на мене. І чомусь мені здається, що я цього не заслуговую.

— Ти сьогодні тиха, — нарешті каже він.

— Я завжди тиха.

— Ні, — він ледь нахиляє голову набік. — Ти насторожена. Є причина?

У мене стискається горло. Бо, звісно, причина є. Безліч причин. Смерть батька. Життя в домі, де тебе не чекають. Людина навпроти — майже незнайомець, але з дуже конкретними планами щодо мене.

— Просто втомилася, — кажу і ненавиджу себе за цю зручну брехню.

Він нічого не відповідає. Тільки дивиться. І від того, як саме він це робить, шкіра на потилиці вкривається мурашками. Нарешті він кладе келих на стіл і торкається пальцями ніжки.

— Міла. Я не хочу, щоб ти боялася поруч зі мною.

Боятися? Я хотіла б розсміятися, але виходить лише короткий, різаний вдих.

— Я не боюся.

— Добре, — він так само спокійно погоджується, хоча, здається, не вірить жодному слову. — Але якщо щось не підходить — говори. Якщо щось хочеш — теж говори. Це не має бути в односторонньому порядку.

Я відчуваю, як ці слова прошивають мене навскіс. Це не схоже на контроль. Це не наказ. Це… пропозиція? Можливість? Дивно.

— Гаразд, — тихо кажу.

Він підсуває до мене десерт, ніби це абсолютно природно — дбати, помічати, підлаштовуватися.

— Спробуй. Ярина чудово його готує.

Я обережно беру ложку, і коли крем торкається язика, мені раптом хочеться заплющити очі — настільки це смачно. Але я стримуюся. Хоча, здається, він і так бачить все по мені.

— Смачно? — в його голосі чується ледве-ледве прихована посмішка.

— Так, — зізнаюся.

— Добре.

Дивина в тому, як сильно здається, що він задоволений моїм задоволенням. Наче це було для нього важливо. Я ловлю його погляд ще раз — такий уважний, серйозний. Якийсь… теплий. І зовсім не той, що я відчувала на собі сьогодні у соборі. І від цього тепла мені стає тільки холодніше всередині.

Тому що я не розумію, хто він для мене. І що хоче від мене насправді.

Я повільно відкладаю ложку, дозволяючи собі ще кілька секунд тиші. Вона здається густішою за крем у десерті — липне до шкіри, до думок, до кожного невимовленого запитання між нами. Десь у глибині дому тихо цокає годинник, відмірюючи щось значно більше, ніж просто час до кінця вечері.

Я ловлю себе на дивному бажанні — щоб він нарешті відвів погляд. Щоб цей вечір закінчився, розчинився, як сон, залишивши по собі лише тьмяний післясмак. Але водночас — і на іншому, небезпечному бажанні: щоб він продовжив дивитися. Бо в цьому погляді є щось, що змушує мене почуватися… поміченою. Не як річ. Не як обов’язок. Як людина.

Я обережно відсуваю тарілку, складаю руки на колінах під столом, випрямляю спину. Наче знову одягаю невидимий панцир, який встиг трохи сповзти. Серце б’ється рівніше, але напруга не зникає — вона просто змінює форму.

— Ти не мусиш залишатися тут довше, ніж хочеш, — раптом каже він, ніби вловивши цю внутрішню боротьбу. — Якщо втомилася, ми можемо закінчувати.

Я дивлюся на нього з подивом. Ще одна можливість вибору. Ще одна несподівана тріщина у стіні, яку я збудувала між нами.

— Я… — на мить гублюся. — Ні. Все гаразд.

І це майже правда. Принаймні настільки, наскільки я зараз здатна бути чесною.

Він киває, приймаючи відповідь без тиску, без уточнень. Це теж нове. І від цього трохи лячно — бо я не знаю, як поводитися з людиною, яка не змушує, не штовхає, не нав’язує. З людиною, поруч з якою відповідальність за вибір раптом лягає і на мене.