Розділ 12. Тихий

Два роки тому...

Та коли важкі дубові двері відчинилися, я застиг, збитий з пантелику. На якусь мить, перш ніж опанувати себе знову.

Алевтина сиділа на невеликому пуфі біля туалетного столика, очевидно, виконуючи якісь ритуали краси. Не зважаючи на вже доволі пізню годину — щось біля четвертої по обіді, жінка була одягнена у шовковий халат сливового кольору, який, хоч і був досить довгим, але майже не приховував вигинів жіночого тіла. Я відчув, ніби побачив те, чого не мав би за нормальних обставин. Запрошувати гостя у свою спальню? Тим більше, коли, здається, я чітко дав зрозуміти, що планую нанести візит з ділових питань.

— Кого я бачу, — раптом зітхнула вона надто вдавано. — Олекса Тихий. Чим можу завдячувати?

— Як я вже й пояснював телефоном, я маю ділову пропозицію.

— Якого характеру?

— Особистого.

— О, — зітхнула вона, раптом усвідомивши, що я говорю цілком серйозно. — Тоді нам варто було б зустрітися у моєму кабінеті. Одну хвилину.

— Мені зачекати ззовні?

— Ні в якому разі. Можеш присісти отут, — вона кинула поглядом на невелике крісло у кутку.

Я ж цілком проігнорував її пропозицію, видихнувши лише тоді, коли вона зникла за дверима ванної кімнати. Я чекав, що вона перевдягнеться, змінивши цей, надто... домашній халат на щось більш підходяще. Тому ледве стримав здивування, коли жінка виросла у проході точно така сама, як і декілька хвилин тому.

— Я хочу руку твоєї доньки, — твердо промовив я, вже сидячи у кріслі Денисового кабінету, який ця жінка, що вперто не хотіла усвідомлювати свій вік, змінила кардинально.

Замість тихої стриманості тут — кричуща претензійність. Коштовні скульптури, рідкісні картини — цього й іншого, подібного дороговартісного мотлоху тут, здається, було більше, ніж у Луврі.

— Доньки? — здивовано перепитує вона. — Ах, так, точно... Міли.

Вона поводиться... занадто. Не знаю, як саме це описати словами, але, здається, кожен її жест мене неймовірно дратує. Я б і не з'являвся тут, якби не Міла. А ця жінка, що, по суті, не являється її матір'ю, згадує про неї, як про непотріб. Стримую власне роздратування, ховаючи його за маскою сухої діловитості. Їй не потрібно знати, наскільки сильно я цього хочу.

А того, що я дізнався за останні тижні з головою вистачить на те, аби хотіти цього ще сильніше.

— Я хочу, щоб на наступний день після свого двадцятиріччя вона переїхала до мене назавжди і вийшла за мене заміж, — я граюся чорною шариковою ручкою з іменним гравіюванням, яку щойно дістав із своєї нагрудної кишені.

— Двадцятиріччя? — Алевтина підводить до мене погляд, сповнений нерозуміння. — Але ж їй вже є вісімнадцять. Виповнилося минулого тижня.

Я знаю. Я знаю це так чітко, так само, як і те, що сьогодні — субота. Та я маю план, і хочу його дотримуватися.

— Мені це відомо. Та ще рано. А до того часу, я хочу, аби ти дала їй нарешті спокій.

— Спокій? — жінка у кріслі господаря помітно напружується.

Певно, не надто приємно усвідомлювати, що людям відомо про її методи "виховання".

— Більше ніяких покарань, Алевтино. Ти ж розумієш, про що я. Вона тепер повнолітня.

— Гаразд, яка у цьому вигода для мене? — жінка нахиляється ближче, кладе гострі, немов палиці, лікті на стіл. — Ти, Олексо, лише й робиш, що наказуєш мені у моєму будинку що і як я маю робити з власною донькою. То ж просвіти, чому це має бути вигідно для мене?

— Контрольний пакет акцій у одній з моїх клінік. Тієї, що на узбережжі Одеси.

— І?..

І? Хіба цього мало за руку і серце падчерки, яку ти ненавидиш усією душею? Певен, що Алевтина лише й чекає того дня, коли її можна буде позбутися законним чином.

— І Міла відмовляється від своєї частки у спадку.

— Її частки тут немає, — мляве заперечення, та за ним — ще одна правда, яку хтось старанно намагався приховати.

Та її біда у тому, що я не дурний. А ще спостережливий, і приділяю неабияку увагу деталям.

— Ти знаєш, про що я. Я змушу її відмовитися від усього на твою користь.

— Гаразд, Олексо, — Алевтина картинно зітхає, пригладжуючи пасма свого волосся. — Підготуй необхідні папери, а я подумаю.

Отак і вершаться людські долі. Я виходив з її кабінету з паскудним відчуттям на серці. Я не мав цього робити з Мілою, але знав, якщо не зроблю — втрачу її назавжди.

— А, і ще, — гукнула жінка наостанок, наповнюючи склянку янтарною рідиною з графина. — Вона чиста. Якщо ти розумієш, про що я.

Ледве втримався від того, аби не скривитися. Замість того коротко кивнув і поквапився зникнути за масивними дверима. Я ненавидів себе за те, що мав зробити задля її блага. Але Алевтину мені кортіло задушити просто у тому кріслі. Вона продала її. А я, виходить, придбав.

— До побачення, — тонкий дівочий голос змусив мене застигнути вже біля самої автівки.

Я був роздратований, виснажений і злий на весь світ. Хотів повернутися та викинути Алевтину з власного кабінету. Але не міг. Якщо хочу отримати руку Міли — мусив проковтнути все.

Вона стояла трохи позаду — у легкому пальті, занадто тонкому для цієї погоди, й у старих черевиках. Тримала в руках ящик із садовим приладдям. І на якусь мить мені більше за все хотілося пригорнути її й пообіцяти, що скоро все буде добре.

Але я втримався.

Лише коротко кивнув.

— До зустрічі.