Розділ 12. Тихий

Два роки тому...

Та коли важкі дубові двері відчинилися, я застиг, збитий з пантелику. На якусь мить, перш ніж опанувати себе знову.

Алевтина сиділа на невеликому пуфі біля туалетного столика, очевидно, виконуючи якісь ритуали краси. Не зважаючи на вже доволі пізню годину — щось біля четвертої по обіді, жінка була одягнена у шовковий халат сливового кольору, який, хоч і був досить довгим, але майже не приховував вигинів жіночого тіла. Я відчув, ніби побачив те, чого не мав би за нормальних обставин. Запрошувати гостя у свою спальню? Тим більше, коли, здається, я чітко дав зрозуміти, що планую нанести візит з ділових питань.

— Кого я бачу, — раптом зітхнула вона надто вдавано. — Олекса Тихий. Чим можу завдячувати?

— Як я вже й пояснював телефоном, я маю ділову пропозицію.

— Якого характеру?

— Особистого.

— О, — зітхнула вона, раптом усвідомивши, що я говорю цілком серйозно. — Тоді нам варто було б зустрітися у моєму кабінеті. Одну хвилину.

— Мені зачекати ззовні?

— Ні в якому разі. Можеш присісти отут, — вона кинула поглядом на невелике крісло у кутку.

Я ж цілком проігнорував її пропозицію, видихнувши лише тоді, коли вона зникла за дверима ванної кімнати. Я чекав, що вона перевдягнеться, змінивши цей, надто... домашній халат на щось більш підходяще. Тому ледве стримав здивування, коли жінка виросла у проході точно така сама, як і декілька хвилин тому.

— Я хочу руку твоєї доньки, — твердо промовив я, вже сидячи у кріслі Денисового кабінету, який ця жінка, що вперто не хотіла усвідомлювати свій вік, змінила кардинально.

Замість тихої стриманості тут — кричуща претензійність. Коштовні скульптури, рідкісні картини — цього й іншого, подібного дороговартісного мотлоху тут, здається, було більше, ніж у Луврі.

— Доньки? — здивовано перепитує вона. — Ах, так, точно... Міли.

Вона поводиться... занадто. Не знаю, як саме це описати словами, але, здається, кожен її жест мене неймовірно дратує. Я б і не з'являвся тут, якби не Міла. А ця жінка, що, по суті, не являється її матір'ю, згадує про неї, як про непотріб. Стримую власне роздратування, ховаючи його за маскою сухої діловитості. Їй не потрібно знати, наскільки сильно я цього хочу.

А того, що я дізнався за останні тижні з головою вистачить на те, аби хотіти цього ще сильніше.

— Я хочу, щоб на наступний день після свого двадцятиріччя вона переїхала до мене назавжди і вийшла за мене заміж, — я граюся чорною шариковою ручкою з іменним гравіюванням, яку щойно дістав із своєї нагрудної кишені.