Розділ 11. Тихий

Два роки тому...

Колеса авто тихо шурхотять ще вологим від роси гравієм під'їзної доріжки, коли я зупиняюся біля маєтку Дербіньових.

Я вже не раз бував тут з безлічі нагод, але сьогоднішня — особлива. Для мене. Ще трохи сиджу у тихому салоні, що пахне шкірою і моїми парфумами, ніби вагаюся. Ніби не обдумав це рішення вже сотню разів, перш ніж попросити Алевтину про зустріч. Колись я тісно співпрацював з її покійним чоловіком, а сама вона — давня клієнтка клініки пластичної хірургії, що належить мені. Завжди належала. Та тут я не через неї.

Декілька місяців тому я побачив Мілу на балі-маскараді, влаштованому з нагоди сорокарічного ювілею Алевтини. Вона стояла у тій залі, у блискучій, надто ошатній сукні, що підкреслювала її надміру худі плечі і внутрішній злам, який вона вміло ховала за привітною усмішкою.

Спочатку я думав, що мені просто здалося. Так буває, коли натовп надто щільний і малознайомий — ти почуваєшся поза межами власної зони комфорту. Але коли я помітив погляд Алевтини, як масно торкався її той зморшкуватий покидьок, схожий радше на гнилу грушу, ніж на шанованого у широких колах професора. А тоді я помітив погляд Міли — напружений, навіть зляканий, але сміливий настільки, щоб не відвести очей, коли помітила мій уважний погляд у натовпі. Я буквально застиг на місці, зачарований її красою і внутрішньою силою, що сочилася, здається, крізь пори. Силу, яку хтось намагався нахабно зламати, привласнити собі.

Кидаю короткий погляд на власне відображення у дзеркалі заднього виду і несвідомо підтискаю губи. Здавалося б, провідному пластичному хірургу не гріх скористатися всіма благами досягнень сучасної медицини, але я вважаю, що шрам на моїй щоці — частина мене. Навіть потворний. Поправляю комір темної сорочки, намагаючись приховати у цьому жесті внутрішню напругу.

Вона зненавидить мене.

Я усвідомлюю це так само чітко, як і те, що за інших обставин, у іншому світі і житті, позбавленому усього бруду, з яким нам доводиться мати справу, вона б нізащо не звернула на мене уваги.

І саме тому, саме з того вечора я більше ні не день не міг викинути думки про неї з власної голови. Вона була, здається, усюди. Тож в один з вечорів, сидячи у порожньому, надто холодному будинку абсолютно один, я й виплекав цю ідею, що тепер здавалася мені абсурдною. Тепер мені хотілося знову сісти у авто, сховатися там від пронизливого вітру і поїхати звідси, поки не пізно. Та я лише вдихнув глибше, стиснув долоні до болю у пальцях, і закрокував доріжкою до будинку.

Коли біля самого порогу підвів очі від землі, майже несвідомо — ледве не задихнувся. У одному з вікон другого поверху сиділа вона. Міла. Сиділа просто на підвіконні, підтиснувши коліна до грудей, і захоплено читала. Я бачив, як задумливо вона кусає зігнутий вказівний палець, ковзаючи поглядом по рівних рядках. Якоїсь миті мені здалося, що вона мене помітила, просто не подає виду.

Міла застигла, ніби прислухаючись, а тоді повернула голову кудись вглиб кімнати. Схоже, її хтось покликав. Я спостерігав, немов дрібний злодюжка, причаївшись, ледве дихаючи, як вона повільно, майже розчаровано зітхає, тоді захлопує книжку — напевне, на найцікавішому, і швидко зникає з поля мого зору.

Відчуваю якесь дивне розчарування. Ніби мене позбавили чогось, що мені й так не належить. Та чи можна казати так про живу людину? Хіба це — не мисленнєвий злочин?

— Доброго дня, пане Тихий, — промовляє немолода жінка, схоже, домоправителька, відчиняючи важкі двері переді мною.

Я бачу, як вона зіщулюється від холоду, що я приніс з собою, коли черговий порив вітру проникає до будинку. Я не хочу змушувати її мерзнути, тому вітаюся у відповідь і кваплюся зайти всередину.

— Пані Дербіньова у себе, — повідомляє вона просто. — Сказала, що ви можете підійматися. Я вас проведу.

Наскільки мені відомо, кабінет Дениса — батька Міли і покійного чоловіка Алевтини, знаходиться на першому поверсі. Та я не надто здивувався, міркуючи про те, що пані вдова могла спокійно облаштувати свій, власний кабінет, на другому. Тепер вона нарешті могла керувати усім в цьому будинку. Мілою у тому числі.

Та все ж трохи напружився. Я мав достатньо часу, аби вивчити Алевтину якнайкраще. Дякуючи своєму юристу... і приватному детективу. Один люб'язно погодився знайти на неї інформацію, а інший — детально вивчити матеріали, представлені першим. Тож я був обізнаний про спосіб її життя і манеру ведення справ... у загальних рисах.

Домоправителька рушає сходами першою, тримаючи спину рівно, ніби цей дім — її особиста цитадель. Я йду слідом, відраховуючи кроки, що глухо відлунюють у просторі, наповненому важким, майже старовинним спокоєм. Тут усе дихає достатком, але не теплом. Поліроване дерево, приглушені тони, картини у масивних рамах — речі, підібрані не для життя, а для демонстрації статусу. Мені знайоме це відчуття. Я сам колись будував простори саме так — безпечно, стерильно, без права на слабкість.

На сходовому майданчику другого поверху я мимоволі зупиняюся на мить. Десь тут, зовсім поруч, її кімната. Або бібліотека. Або будь-який інший простір, де вона може бути собою — настільки, наскільки їй це дозволяють. Ця думка дивним чином тисне на грудну клітку, змушує вдихнути глибше, ніж потрібно.

— Прошу, — домоправителька чемно відчиняє двері, пропускаючи мене вперед.