Розділ 11. Тихий

Два роки тому...

Колеса авто тихо шурхотять ще вологим від роси гравієм під'їзної доріжки, коли я зупиняюся біля маєтку Дербіньових.

Я вже не раз бував тут з безлічі нагод, але сьогоднішня — особлива. Для мене. Ще трохи сиджу у тихому салоні, що пахне шкірою і моїми парфумами, ніби вагаюся. Ніби не обдумав це рішення вже сотню разів, перш ніж попросити Алевтину про зустріч. Колись я тісно співпрацював з її покійним чоловіком, а сама вона — давня клієнтка клініки пластичної хірургії, що належить мені. Завжди належала. Та тут я не через неї.

Декілька місяців тому я побачив Мілу на балі-маскараді, влаштованому з нагоди сорокарічного ювілею Алевтини. Вона стояла у тій залі, у блискучій, надто ошатній сукні, що підкреслювала її надміру худі плечі і внутрішній злам, який вона вміло ховала за привітною усмішкою.

Спочатку я думав, що мені просто здалося. Так буває, коли натовп надто щільний і малознайомий — ти почуваєшся поза межами власної зони комфорту. Але коли я помітив погляд Алевтини, як масно торкався її той зморшкуватий покидьок, схожий радше на гнилу грушу, ніж на шанованого у широких колах професора. А тоді я помітив погляд Міли — напружений, навіть зляканий, але сміливий настільки, щоб не відвести очей, коли помітила мій уважний погляд у натовпі. Я буквально застиг на місці, зачарований її красою і внутрішньою силою, що сочилася, здається, крізь пори. Силу, яку хтось намагався нахабно зламати, привласнити собі.

Кидаю короткий погляд на власне відображення у дзеркалі заднього виду і несвідомо підтискаю губи. Здавалося б, провідному пластичному хірургу не гріх скористатися всіма благами досягнень сучасної медицини, але я вважаю, що шрам на моїй щоці — частина мене. Навіть потворний. Поправляю комір темної сорочки, намагаючись приховати у цьому жесті внутрішню напругу.

Вона зненавидить мене.

Я усвідомлюю це так само чітко, як і те, що за інших обставин, у іншому світі і житті, позбавленому усього бруду, з яким нам доводиться мати справу, вона б нізащо не звернула на мене уваги.