Розділ 10. Міла

— Хіба тобі тут погано? — його голос ллється шовком.

Глибоко вдихаю, аби змусити своє тіло опинитися "тут" і "зараз". Повільно видихаю. Помічаю нарешті легку мелодію — ледь чутну, але досить приємну слуху пісню, що долинає звідкись, ніби з-під стелі. І ці свічки навколо... Вони, здається, зовсім не заважають, а, навпаки, додають дрібку затишності і тепла у цей простір. Квіткова композиція в центрі столу — ідеально підібрана до кольорової гамми кімнати, достатньо висока, аби бути помітною, достатньо низька, аби ми могли бачити одне одного. Аби могли говорити одне з одним.

Я думала, що він не тямитиме себе від злості, коли побачить мене у спортивках. Що він підтискатиме губи, злий через мій непослух, через мою непокору. Та тепер, здається, його це взагалі не обходить. Він неспішно нарізає стейк на зручні шматочки, зрідка поглядає на мене з легкою усмішкою. Ніби бажає впевнитися, що я досі тут. І не заснула — його запитання розчинилося у повітрі, здається, вічність тому.

— Тобі подобається будинок, Міло? — додає ще одне незручне запитання до скарбнички.

Та, схоже, лише я вважаю його незручним. Наливаю собі води у келих, намагаючись стримати тремтіння руки, поки тримаю у ній явно недешевий, кришталевий графин. Роблю пару ковтків, відчуваючи, як грудка у горлі, що майже заважала дихати, потроху зникає геть.

— Тут доволі затишно, — відповідаю рівно, майже прісно. — Варто оцінити старання команди, яка над ним працювала. Відчувається неабиякий професіоналізм.

— Я проектував його сам, — каже він просто, дожувавши шматочок м'яса. — Спробуй стейк, він надзвичайно соковитий.

Чомусь почуваюся ніяково. Ковзаю поглядом по тарілках, якими заставлена майже уся половина столу біля мене. Їжа виглядає апетитно, пахне теж. Але у такому стані мені чомусь навіть шматок у горло не лізе.

— Тобі сподобався подарунок? — голос чоловіка навпроти лунає знову.

І я несвідомо стискаюся, затамовую подих у очікуванні неприємностей. Зараз почнеться. Якщо відповім що сподобалася, він неодмінно поцікавиться, чому ж я тоді не вдягла її разом з босоніжками на вечерю. Що я маю сказати? Що в мені прокинувся бунтівний дух, придушуваний роками, бо тут, всупереч усьому, я нарешті відчула бодай краплину свободи? Нісенітниці... Якщо скажу, що не сподобалася, він, напевне, запитає, чому саме. У чому причина мого невдоволення? На це запитання я не матиму відповіді, бо сукня — шикарна. Це найменше, що я можу сказати. Тож...