Розділ 10. Міла

— Хіба тобі тут погано? — його голос ллється шовком. Не тисне, не ріже, а стелиться — саме від цього стає небезпечно.

Глибоко вдихаю, аби змусити своє тіло опинитися "тут" і "зараз". Повільно видихаю. Плечі слухняно опускаються, хоча всередині я все ще натягнута, мов струна. Помічаю нарешті легку мелодію — ледь чутну, але досить приємну слуху пісню, що долинає звідкись, ніби з-під стелі. Вона не вимагає уваги, лише заповнює паузи. І ці свічки навколо... Вони, здається, зовсім не заважають, а, навпаки, додають дрібку затишності і тепла у цей простір. Світло тремтить, живе своїм життям. Квіткова композиція в центрі столу — ідеально підібрана до кольорової гамми кімнати, достатньо висока, аби бути помітною, достатньо низька, аби ми могли бачити одне одного. Аби могли говорити одне з одним.

Я думала, що він не тямитиме себе від злості, коли побачить мене у спортивках. Що він підтискатиме губи, злий через мій непослух, через мою непокору. Що зауважить. Покарає хоча б поглядом. Та тепер, здається, його це взагалі не обходить. Він неспішно нарізає стейк на зручні шматочки, зрідка поглядає на мене з легкою усмішкою. Так дивляться на щось своє, на щось, що нікуди не дінеться. Ніби бажає впевнитися, що я досі тут. І не заснула — його запитання розчинилося у повітрі, здається, вічність тому.

— Тобі подобається будинок, Міло? — додає ще одне незручне запитання до скарбнички. М’яке, майже турботливе — і від того ще більш підозріле.

Та, схоже, лише я вважаю його незручним. Наливаю собі води у келих, намагаючись стримати тремтіння руки, поки тримаю у ній явно недешевий, кришталевий графин. Вода тихо дзвенить об скло — надто голосно для моїх нервів. Роблю пару ковтків, відчуваючи, як грудка у горлі, що майже заважала дихати, потроху зникає геть.

— Тут доволі затишно, — відповідаю рівно, майже прісно. — Варто оцінити старання команди, яка над ним працювала. Відчувається неабиякий професіоналізм.

Нейтрально. Безпечно. Ні кроку вбік.

— Я проектував його сам, — каже він просто, дожувавши шматочок м'яса. — Спробуй стейк, він надзвичайно соковитий.

Так буденно, ніби йдеться не про дім, а про звичайну покупку.

Чомусь почуваюся ніяково. Наче я ненароком зазирнула у щось надто особисте. Ковзаю поглядом по тарілках, якими заставлена майже уся половина столу біля мене. Їжа виглядає апетитно, пахне теж. Але у такому стані мені чомусь навіть шматок у горло не лізе.

— Тобі сподобався подарунок? — голос чоловіка навпроти лунає знову.

І я несвідомо стискаюся, затамовую подих у очікуванні неприємностей. Плечі напружуються самі. Зараз почнеться. Якщо відповім що сподобалася, він неодмінно поцікавиться, чому ж я тоді не вдягла її разом з босоніжками на вечерю. Що я маю сказати? Що в мені прокинувся бунтівний дух, придушуваний роками, бо тут, всупереч усьому, я нарешті відчула бодай краплину свободи? Нісенітниці... Якщо скажу, що не сподобалася, він, напевне, запитає, чому саме. У чому причина мого невдоволення? На це запитання я не матиму відповіді, бо сукня — шикарна. Це найменше, що я можу сказати. Тож...

— Сукня просто чарівна, — видихаю, тримаючи ніжку келиха пальцями. Холод скла трохи протвережує. — Правда думаю, що ви трохи перестаралися — вона надто шикарна.

Сама не знаю, кого саме я мала на увазі під отим "ви". Безперечно, я зверталася до нього, адже з вигляду чоловік старший за мене, щонайменше, років на десять. Але від думки, що саме Тетяна бігала по магазинах у пошуках "тієї самої" відкараскатися не можу.

— А кольє? — питання буквально збиває мене з пантелику. — І, до речі, зі мною можна на "ти".

Кольє? Яке ще кольє? Серце пропускає удар. Почуваюся, наче в школі, коли прочитала короткий зміст замість цілого твору, а вчителька задає надто специфічне питання. Питання, на яке може дати відповідь лише той, хто справді читав. На щастя, у школі я ніколи не опинялася у подібній ситуації. Але тепер... Можливо, я його не помітила.

— Теж непогане, дякую.

На якусь долю секунди я вловила його погляд. Спантеличений. Не злий. Не холодний. Саме спантеличений. Невже я сказала щось не те?

Прикусила щоку, ледь помітно ковзнула на стільці, намагаючись приборкати розхитані нерви. Та він знову перемкнувся на смачну вечерю. Наче просто поставив галочку.

— Перша шлюбна ніч у нас... буде? — вимовляю раніше, ніж встигаю це усвідомити. Слова злітають з язика, як постріл.

Прикушую дурного язика, відчуваючи, як сором змушує мої щоки і шию червоніти. Хочеться відмотати час назад і не робити таких дурниць. Можливо, я щойно підписала собі вирок, своїми ж руками.

Та раптом, попри мої побоювання, він... сміється? Низько, майже гортанно — так, що тембр його сміху вібрує у кістках мого черепа. Цей звук не має нічого спільного з веселістю. Я відчуваю, як від подиву мої очі розплющуються сильніше, перетворюючись на два круглі блюдечка.

— І перша буде, — раптом промовляє він, витерши кутик рота серветкою. — І друга, і третя... Тепер кожна твоя ніч, Міло, шлюбна. Бо ми у шлюбі відсьогодні, хіба не так?

— Це не офіційно, — випалюю я, відчуваючи, як мурашки струменять спиною донизу. Майже благаюче. Тоді додаю тихіше: — Лише перед церквою.

— А хіба це не найважливіше? — його питання, ніби гвіздки у домовину моїх сподівань.

— Я не хочу дітей. Поки що.

Слова виходять жорсткішими, ніж я планувала.

— Я теж, — коротко всміхається чоловік у відповідь, ніби щойно я змолола найбільшу дурницю. — Поки що.

Після паузи додає, м’якше:

— А, втім, ти досі не торкнулася їжі. Невже не голодна?