Розділ 9. Міла

Костюм сидить на мені ідеально — не надто вільно, але й не надто обтисло, аби виставляти напоказ усі мої, нечисленні, принади. Наче він спеціально створений для того, щоб не давати жодного приводу — ні для компліментів, ні для зауважень.

Кросівок у комплекті до нього не було, та й я, чесно кажучи, не хотіла б ходити вимитою кимось підлогою у взутті, навіть новому і чистому. Бо усе це — чиясь праця. Чиясь невидима присутність, про яку легко забути, якщо дозволити собі розкіш байдужості.

Так мене виховували батьки, тож саме так я виховуватиму своїх дітей. Якщо, звісно, матиму на це право.

Наших дітей... Мимохіть опускаю погляд на живіт під кофтою. Тіло здається надто тихим, надто слухняним — і від цього стає не по собі.

А якщо він захоче, аби я народила йому у перший рік шлюбу? А потім ще й ще, поки від мене не залишиться нічого, крім майже безбарвної оболонки, позбавленої радощів життя. Поки моє ім’я не перетвориться на функцію.

Ні... я опиратимуся. Зараз існує купа технологій, про які він навіть не здогадується. Він може лізти у інші сфери мого життя, та не в цю. Тут проходитиме межа. Єдина, яку я готова захищати зубами.

Нарешті збираюся з внутрішніми силами і виходжу за двері. Крок за поріг — як короткий стрибок у холодну воду.

У коридорі порожньо. Тихо, майже нечутно, крокую ним у напрямку сходів. Тиша тут густа, майже матеріальна, і я рухаюся крізь неї, наче крізь туман.

Білосніжні шкарпетки гріють ноги і завершують мій, трохи зухвалий, образ. Дрібний жест непокори, але мій.

Вологе волосся спадає на плечі. Сушити його феном було б марною тратою часу. Чоловік чекає на мене. Це відчувається навіть на відстані — як натягнута нитка.

Мій чоловік.

Так само тихо спускаюся сходами, де внизу на мене вже чекає Дем'ян. Він — частина цього дому, як меблі чи світильники: незмінний, завжди на своєму місці.

Його брови злітають догори у здивуванні, коли замість шикарної сукні, зшитої на замовлення, він бачить на мені мішкуватий спортивний костюм бузкового кольору. Здивування швидке, професійно стримане.

Та він мовчить, лише тихо киває, подаючи мені руку, коли я опиняюся на останніх сходинках. Ввічливість — найнадійніша форма контролю.

Столова — немов тронна зала. Занадто велика для двох.

Дріботливе полум'я величезної кількості різноманітних свічок освітлює кімнату, наче церковну залу. В обличчя вдаряє тепло і приємний аромат їжі. Контраст настільки різкий, що на мить паморочиться в голові.

Я чую, як Дем'ян зачиняє двері за моєю спиною, залишаючи нас з паном Тихим наодинці. Звук замка тихий, але остаточний.

Олекса сидить в голові довжелезного столу, як і личить господарю. Центр простору. Центр тяжіння. Тарілка порожня, столові прибори на місці. Лише у келиху є щось, на вигляд — вино.

Він чекав. Не починав без мене.

Дрібні вогники танцюють на ретельно відполірованому склі, і я ледве стримую внутрішнє тремтіння, коли його очі повільно ковзають з моїх ніг і до самої маківки. Оцінює. Фіксує. Запам’ятовує. Та він, здається, не здивований. Лише зупиняється поглядом на мені якось... небезпечно довго. Наче я — не жінка, а рішення, яке він уже ухвалив.

Притуляє край келиха до губ, ховаючи у ньому легку, ледь помітну усмішку і робить маленький ковток. Час розтягується. Невже це усмішка? Невже такі чоловіки, як Тихий — сміються? Або хоча б усміхаються. Я не можу собі цього уявити. У моїй уяві він завжди був позбавлений цієї слабкості.

Можу уявити лише, як він з неабияким задоволенням насміхатиметься наді мною за найменшої можливості. Схоже, саме цим він зараз і зайнятий. Його обручка — символ нового статусу, виблискує у тьмяному світлі, змушуючи мої нутрощі стискатися. Метал холодний навіть на відстані.

— Присядь, — промовляє чоловік неголосно, але достатньо твердо для того, аби я сприйняла це, як наказ.

Помічаю другий комплект приборів на тому кінці столу, що найближче до дверей. Просто навпроти. Місце, з якого легко спостерігати і важко втекти. Вагаюся якусь лиш мить, перш ніж підійти, повільно відсунути стілець з тихим скрипом і нарешті сісти. Звук здається надто гучним.

— Ярина приготувала для нас просто приголомшливу вечерю, — промовляє Олекса абсолютно безтурботно, накладаючи собі на тарілку соковитий на вигляд, ще гарячий стейк. — День був довгим. Певно, ти зголодніла.

Чоловік говорить до мене так, ніби це звичайний вечір із тисячі вечорів, що були й, на його думку, ще будуть у нас. У цьому «у нас» немає питання — лише твердження. Погляд короткий, але чіпкий — ніби зчитує кожну мікроемоцію на моєму обличчі.

— Воістину святкова вечеря, — погоджуюся тихо. Голос слухається, навіть коли я цього не хочу. Сподіваюся, він знає, що це гра, у яку можуть грати обоє, тож тепер — мій хід. — Та, чесно кажучи, я сподівалася, що ви забронюєте нам столик у ресторані. Все таки, подія такого рівня трапляється лише раз у житті.

Моя спина — рівна. Натягнута, немов сталевий канат, а я уся, чесно кажучи, почуваюся, немов оголений нерв. Торкнися — і я зламаюся або вкушу. Немов хворий, гнилий зуб у цьому осередку достатку, успіху і розкоші. Олекса одягнений більш святково, на відміну від мене — сорочка кольору шампань — під стать моїй сукні, яку я так зухвало вирішила не вдягати. І він, без сумніву, це помітив.

І брюки, яких з цього ракурсу мені не видно, але чомусь я впевнена, що вони чорні або темно-сірі. Краватки немає, а верхні два ґудзики грайливо розщібнуті. Все ж, вечеря не така вже й офіційна. Звідси його обличчя, враховуючи мій слабкий зір, видно значно краще. Занадто добре. Гострі, дещо кутасті риси, рівний ніс, чітка лінія нижньої щелепи і акуратне підборіддя. Щоки чисто виголені, шкіра — доглянута. Чоловік, який звик до контролю навіть у дрібницях.

Та ніби яскрава пляма на цій, майже ідеальній картині — старий, але ще трохи рожевий шрам на правій щоці із рваними краями, що зрослися надто неохайно — майже від самого ока і до кутика, в міру повних, губ. Слід чогось, що не вдалося приборкати.