Розділ 9. Міла

Костюм сидить на мені ідеально — не надто вільно, але й не надто обтисло, аби виставляти напоказ усі мої, нечисленні, принади. Кросівок у комплекті до нього не було, та й я, чесно кажучи, не хотіла б ходити вимитою кимось підлогою у взутті, навіть новому і чистому. Бо усе це — чиясь праця. Так мене виховували батьки, тож саме так я виховуватиму своїх дітей.

Наших дітей... Мимохіть опускаю погляд на живіт під кофтою.

А якщо він захоче, аби я народила йому у перший рік шлюбу? А потім ще й ще, поки від мене не залишиться нічого, крім майже безбарвної оболонки, позбавленої радощів життя. Ні... я опиратимуся. Зараз існує купа технологій, про які він навіть не здогадується. Він може лізти у інші сфери мого життя, та не в цю.

Нарешті збираюся з внутрішніми силами і виходжу за двері. У коридорі порожньо. Тихо, майже нечутно, крокую коридором. Білосніжні шкарпетки гріють ноги і завершують мій, трохи зухвалий, образ. Вологе волосся спадає на плечі. Сушити його феном було б марною тратою часу. Чоловік чекає на мене. Мій чоловік.

Так само тихо спускаюся сходами, де внизу на мене вже чекає Дем'ян. Його брови злітають догори у здивуванні, коли замість шикарної сукні, зшитої на замовлення, він бачить на мені мішкуватий спортивний костюм бузкового кольору. Та він мовчить, лише тихо киває, подаючи мені руку, коли я опиняюся на останніх сходинках.

Столова — немов тронна зала. Дріботливе полум'я величезної кількості різноманітних свічок освітлює кімнату, наче церковну залу. В обличчя вдаряє тепло і приємний аромат їжі. Я чую, як Дем'ян зачиняє двері за моєю спиною, залишаючи нас з паном Тихим наодинці.

Олекса сидить в голові довжелезного столу, як і личить господарю. Тарілка порожня, столові прибори на місці. Лише у келиху є щось, на вигляд — вино. Дрібні вогники танцюють на ретельно відполірованому склі, і я ледве стримую внутрішнє тремтіння, коли його очі повільно ковзають з моїх ніг і до самої маківки.

Та він, здається, не здивований. Лише зупиняється поглядом на мені якось... небезпечно довго. Притуляє край келиха до губ, ховаючи у ньому легку, ледь помітну усмішку і робить маленький ковток. Невже це усмішка? Невже такі чоловіки, як Тихий — сміються? Або хоча б усміхаються. Я не можу собі цього уявити. Можу уявити лише, як він з неабияким задоволенням насміхатиметься наді мною за найменшої можливості. Схоже, саме цим він зараз і зайнятий.

Його обручка — символ нового статусу, виблискує у тьмяному світлі, змушуючи мої нутрощі стискатися.