8.2.

Чоловік простягає мені крізь шпарину ще один чохол, трохи коротший за той, що вже висить у шафі, і паперовий пакет. Я хапаю їх раніше, ніж встигаю це усвідомити, коротко всміхаюся домоправителю й зачиняю двері ногою, щойно він прибирає свою.

Розкладаю “подарунки” на ліжку й застигаю, ніби оцінюю масштаби. У чохлі, очевидно, сукня — щось відвертіше та коротше вмістилося б у пакет. Та й, якщо чесно, Тихий не схожий на чоловіка, що вдаватиметься до збочень просто при працівниках свого будинку. Назвати всіх цих чудових людей “обслугою” у мене просто не повертається язик.

Так би й стояла, розгублена і зачудована, якби не згадала слова Дем'яна: “Він очікує, коли ви будете готові приєднатися”.

То нехай очікує, чи не так? Хіба не цим займаються чоловіки — чекають на жінку, яка їм подобається, яку вони кохають? Та я не кохана. І якщо його почуття настільки ж “глибокі”, як і мої, — я йому точно не подобаюся. Тож сумніваюся, що він терпляче чекатиме.

Пальці самі тягнуться до застібки на чохлі — вона видає тихий звук і повільно відкриває дорогу шовковистій тканині кольору шампань. Я нетерпляче звільняю сукню і мало не зітхаю від краси. Вона просто чудова. Тканина приємно ковзає між пальцями, вилискуючи у тьмяному світлі торшера, мов рідке золото. Обережно кладу її на ліжко — ідеально випрасувану, наче щойно з ательє. Пальці тремтять, коли торкаюся гладеньких ручок паперового пакету.

У ньому — коробка взуття, а всередині неї, серед тонкого пакувального паперу і брендованих листівок, пара босоніжок мого розміру на невисоких підборах. Вони ідеально пасують до сукні, і я мимохіть задумуюся: хто підбирав для мене вбрання? Скоріш за все, він доручив це Тетяні — як і все інше, що стосується мого життя тут. Чоловік не може мати такого витонченого смаку. Принаймні, у моїй картині світу.

Наступною я готуюся побачити білизну: мереживну, зухвалу, надто відверту. Але замість неї знаходжу лише спортивний костюм — на вигляд зручний і практичний. Я чіпляюся за нього поглядом, як за рятівне коло.

От у ньому я й прийду на вечерю.