Розділ 8. Міла

Без розкішної сукні і надто урочистої зачіски я нарешті хоч трохи почуваюся собою. Наче разом із важкою тканиною і шпильками з мене зняли чужу роль, яку я цілий день намагалася втримати на плечах.

Сукня тепер висить у шафі, схована у світлий тканинний чохол на застібці. Я щойно вийшла з душу — шкіра ще гаряча й трохи волога, а дихати тепер, після задушливої атмосфери церкви і довгої дороги додому, стало легше. Тепла вода змила з мене запах ладану й напруження, та не змогла стерти відчуття, що день ще не закінчився.

Провожу пальцями по ще вологому волоссю, легко прочісуючи пасма, і вбираю тишу крізь пори. Тепер вона не напружена, а захисна. Знаю, що за зачиненими дверима мені нічого не загрожує. Принаймні, так хочеться вірити. Тут я маю кілька хвилин, які належать лише мені.

Дивно, але після першої, офіційної зустрічі я більше не відчуваю тієї напруги, що супроводжувала мене всі ці дні. Бо тепер я хоча б знаю, хто він. Тепер я можу поглянути йому просто в очі і ставити запитання, хоч і не особливо сподіваюся на чесну відповідь. Знання — дивна розкіш: воно не заспокоює, але дозволяє стояти рівніше.

Короткий, ввічливий стук у двері змушує мене щільніше загорнутися в халат. Я вже впізнаю цю манеру. Стук не наполегливий, але й не випадковий — у ньому немає сумніву, лише впевненість, що йому відчинять.

Роки життя у будинку, де ти вчишся відгадувати настрій людини по кроках, по тому, як вона смикає ручку дверей твоєї кімнати чи як нарізає стейк за вечерею, не минули дарма. Тепер я могла майже безпомилково визначати не лише те, кому належать кроки за стіною, а й те, що вони несуть із собою. Це знання ніколи не приносило радості — лише виживання.

Тож це був Дем'ян, очевидно. І, враховуючи, що стрілка годинника вже давно перетнула межу шостої, він прийшов запросити мене на вечерю. Запросити — гарне слово. Воно звучить значно м’якше, ніж «повідомити».

— Пані Міло, — промовляє він раніше, ніж я встигаю відчинити двері достатньо, щоб побачити його обличчя, сповнене тихої урочистості. — Ваш чоловік запрошує вас на святкову вечерю. Власне, він уже внизу, очікує, коли ви будете готові приєднатися. Слово «чоловік» боляче чіпляється за слух, ніби ще не встигло в мені оселитися.

Гіркота різко підкочується до горла, так несподівано, що я ледве стримуюся, щоб не закашлятися. Я нічого не чекала. Взагалі. Навіть тепер я не впевнена, що чекати — безпечніше, ніж не чекати.

Але все ж потай розраховувала, що він повезе нас у ресторан або влаштує хоча б невеличке святкування. Я не впевнена, чи хотіла б бачити поруч Алевтину, та все ж мене не покидало відчуття, ніби мене намагаються сховати. Надто старанно, аби такі мікро-жести лишилися непоміченими. Ніби я — річ, яку варто показувати лише тоді, коли вона доречна.

— Дякую, Дем'яне, — нарешті промовляю я, відчуваючи гостре бажання якнайшвидше зачинити двері. І залишитися наодинці ще бодай на хвилину.

— І ще, — додає він поспіхом, вставляючи носок лакованого черевика між дверима й одвірком так, аби я не змогла їх зачинити.

Жест чемний, але занадто точний, щоб бути випадковим.

— Це подарунок від пана Тихого. Він би хотів бачити вас у цьому за вечерею.

Чоловік простягає мені крізь шпарину ще один чохол, трохи коротший за той, що вже висить у шафі, і паперовий пакет. Я хапаю їх раніше, ніж встигаю це усвідомити, коротко всміхаюся домоправителю й зачиняю двері ногою, щойно він прибирає свою. Серце б’ється швидше — не від радості, а від передчуття.

Розкладаю “подарунки” на ліжку й застигаю, ніби оцінюю масштаби. Наче це не одяг, а рішення, які мені пропонують ухвалити замість мене.

У чохлі, очевидно, сукня — щось відвертіше та коротше вмістилося б у пакет. Та й, якщо чесно, Тихий не схожий на чоловіка, що вдаватиметься до збочень просто при працівниках свого будинку. Назвати всіх цих чудових людей “обслугою” у мене просто не повертається язик. Він надто акуратний для дешевих жестів.

Так би й стояла, розгублена і зачудована, якби не згадала слова Дем'яна: “Він очікує, коли ви будете готові приєднатися”. Очікує — ще одне гарне слово.

То нехай очікує, чи не так? Хіба не цим займаються чоловіки — чекають на жінку, яка їм подобається, яку вони кохають? Тут я гірко всміхаюся сама собі.

Та я не кохана. І якщо його почуття настільки ж “глибокі”, як і мої, — я йому точно не подобаюся. Тож сумніваюся, що він терпляче чекатиме.

Терпіння — не про цю гру.

Пальці самі тягнуться до застібки на чохлі — вона видає тихий звук і повільно відкриває дорогу шовковистій тканині кольору шампань. Я нетерпляче звільняю сукню і мало не зітхаю від краси. Красі легко піддатися, коли вона бездоганна.

Вона просто чудова. Тканина приємно ковзає між пальцями, вилискуючи у тьмяному світлі торшера, мов рідке золото. Обережно кладу її на ліжко — ідеально випрасувану, наче щойно з ательє. Ні складки, ні помилки — як і в його планах.

Пальці тремтять, коли торкаюся гладеньких ручок паперового пакету.

У ньому — коробка взуття, а всередині неї, серед тонкого пакувального паперу і брендованих листівок, пара босоніжок мого розміру на невисоких підборах. Мого. Не приблизно. Саме мого.

Вони ідеально пасують до сукні, і я мимохіть задумуюся: хто підбирав для мене вбрання? Скоріш за все, він доручив це Тетяні — як і все інше, що стосується мого життя тут. Чоловік не може мати такого витонченого смаку. Принаймні, у моїй картині світу. Хоча ця картина вже тріщить по швах.

Наступною я готуюся побачити білизну: мереживну, зухвалу, надто відверту. Щось, що змусить мене почуватися незахищеною.

Але замість неї знаходжу лише спортивний костюм — на вигляд зручний і практичний. Я чіпляюся за нього поглядом, як за рятівне коло. Єдина річ тут, яка не вимагає від мене ролі.

От у ньому я й прийду на вечерю.