Розділ 8. Міла

Без розкішної сукні і надто урочистої зачіски я нарешті хоч трохи почуваюся собою.

Сукня тепер висить у шафі, схована у світлий тканинний чохол на застібці. Я щойно вийшла з душу — шкіра ще гаряча й трохи волога, а дихати тепер, після задушливої атмосфери церкви і довгої дороги додому, стало легше. Провожу пальцями по ще вологому волоссю, легко прочісуючи пасма, і вбираю тишу крізь пори. Тепер вона не напружена, а захисна. Знаю, що за зачиненими дверима мені нічого не загрожує.

Дивно, але після першої, офіційної зустрічі я більше не відчуваю тієї напруги, що супроводжувала мене всі ці дні. Бо тепер я хоча б знаю, хто він. Тепер я можу поглянути йому просто в очі і ставити запитання, хоч і не особливо сподіваюся на чесну відповідь.

Короткий, ввічливий стук у двері змушує мене щільніше загорнутися в халат. Я вже впізнаю цю манеру. Роки життя у будинку, де ти вчишся відгадувати настрій людини по кроках, по тому, як вона смикає ручку дверей твоєї кімнати чи як нарізає стейк за вечерею, не минули дарма. Тепер я могла майже безпомилково визначати не лише те, кому належать кроки за стіною, а й те, що вони несуть із собою.

Тож це був Дем'ян, очевидно. І, враховуючи, що стрілка годинника вже давно перетнула межу шостої, він прийшов запросити мене на вечерю.

— Пані Міло, — промовляє він раніше, ніж я встигаю відчинити двері достатньо, щоб побачити його обличчя, сповнене тихої урочистості. — Ваш чоловік запрошує вас на святкову вечерю. Власне, він уже внизу, очікує, коли ви будете готові приєднатися.

Гіркота різко підкочується до горла, так несподівано, що я ледве стримуюся, щоб не закашлятися. Я нічого не чекала. Взагалі. Але все ж потай розраховувала, що він повезе нас у ресторан або влаштує хоча б невеличке святкування. Я не впевнена, чи хотіла б бачити поруч Алевтину, та все ж мене не покидало відчуття, ніби мене намагаються сховати. Надто старанно, аби такі мікро-жести лишилися непоміченими.

— Дякую, Дем'яне, — нарешті промовляю я, відчуваючи гостре бажання якнайшвидше зачинити двері.

— І ще, — додає він поспіхом, вставляючи носок лакованого черевика між дверима й одвірком так, аби я не змогла їх зачинити. — Це подарунок від пана Тихого. Він би хотів бачити вас у цьому за вечерею.