7.2.

Я сідаю. Фата все ще опущена — я не наважуюся підняти її. Мені здається, що він дивиться. Але я не можу впевнитися.

Він сідає поруч. Дверцята зачиняються з тихим клацанням центрального замка, і я ніби опиняюся у пастці. Пастці, з якої тепер офіційно немає виходу Та це ж лише перед Богом? Офіційно — на папері, не існує жодного підпису, який би підтверджував, що я належу Тихому. Що я тепер сама — пані Тиха. І тоді усвідомлення б'є сильніше, ніж ляпас Алевтини. Ми пов'язані перед Богом. Хіба йому є діло до якихось паперів?..

Двигун заводиться, гуркотить рівно й тихо, посилаючи ледь помітну вібрацію по салону. І тиша повертається. Та сама, що була тієї ночі. Тиша, від якої я перестаю дихати.

Я знову поруч з ним. Уже як дружина.

Але тепер почуваюся собою найменше, ніж будь-коли. Він мовчить, навіть радіо не вмикає. Лише тихе клацання покажчиків повороту час від часу турбують те, що вибудовується між нами. Та коли якоїсь миті, коли стає зовсім нестерпно і я тягнуся до магнітоли, аби увімкнути бодай щось, його погляд впивається у мою щоку, змушуючи застигнути на місці.

І він мовчить. Мовчить так само. Наче наші життя — це дорога, яку він давно проклав. А я лише пасажирка — мовчазна, розгублена, з білетом в один кінець у руках. Лише час від часу поглядаю на тонку смужку металу на безіменному пальці. Підігнана ідеально, ідеально блискуча, але така несправжня. Вона — ніби мовчазний доказ, що увесь наш шлюб і усе, що між нами — теж несправжнє.

Автівка перетинає межу міста, пірнає поміж сосен, ледве припорошених снігом. Я мимохіть здригаюся — не від холоду, радше, від напруги. Та коли мій новоспечений чоловік помічає, як шкіра на моїх руках вкривається мурахами — додає температури на обігрів з моєї сторони. Дрібний жест, та все ж, в ньому щось є. Ніби тиха обіцянка: зі мною ти будеш в безпеці.