Розділ 7. Міла

Я ледве встигаю кліпнути очима, повними сліз і страху. Він — просто каже «так». Без паузи. Без вагання. Так, ніби вже багато років знає, що робить, ніби цей момент давно відрепетируваний і не допускає жодних відхилень. Священник чекає відповіді від мене. Відповіді, яка, по суті, не змінила б нічого. І Олекса, що стоїть просто навпроти, теж чекає — уважно, пильно, так, ніби зчитує кожен мікрорух мого обличчя.

— Так, — промовляю, видихаючи останнє повітря з легень, і це слово звучить не як згода, а як капітуляція.

Тут надто спекотно і майже нічим дихати, та спиною, самим хребтом, повзе тонка цівка холодного поту. Я ловлю себе на думці, що ноги можуть підкоситися будь-якої миті, але тіло, зрадливо слухняне, тримає мене вертикально, не дозволяючи впасти чи бодай похитнутися.

Далі — кільце. Його пальці торкаються моєї руки дуже коротко, майже випадково, але я все одно відчуваю цей дотик занадто гостро, ніби він торкнувся не шкіри, а оголеного нерву. Мимоволі здригаюся. Він простягає обручку, і вона лягає на палець ідеально — ніби виготовлена спеціально для мене. Ніби він знав. Ніби мої руки, мої розміри, моє життя давно вписані в якісь його внутрішні схеми.

Священник робить знак головою, подаючи мені білосніжну подушечку з кільцем — значно більшим. Тим, що я маю просто зараз надягти чоловіку на палець. Маю торкнутися його. Я стараюся не виказати паніки, вже торкаюся дорогоцінного металу двома тремтливими пальцями — і на мить вагаюся. Я повинна… я маю…

Та щойно роблю останній порух, він робить це швидше. Легко, майже непомітно відбирає в мене обручку — і сам надягає її на свій безіменний палець, не відриваючи очей від мого обличчя. Його рух точний, упевнений, без жодного сумніву. Усмішка на його обличчі — легка, але сповнена внутрішнього контролю.

Наче не хоче дати мені шанс торкнутися його. Наче усе це не про шлюб, а про контроль, про чітке розмежування: де моє місце і де — не моє. Мені хочеться вдихнути глибше, та фата, здається, перекриває мені кисень. Я хапаю повітря крізь тканину — воно пахне воском, старими стінами і якоюсь стародавньою тишею, що навалюється всією вагою століть, нагадуючи: назад дороги нема.

— …оголошую вас чоловіком і дружиною.

Я нічого не відчуваю. Ні радості, ні полегшення, ні навіть страху — лише легку втому в ногах і крижаний холод у грудях, такий, ніби серце обгорнули льодом. Коли священник тихо, навіть якось сором’язливо пропонує Олексі поцілувати свою молоду дружину, той ледь помітно стискає губи і кидає на сивого чоловіка такий погляд, що мені хочеться скрикнути. В цьому погляді немає злості — там щось гірше. Остаточність.

Він не цілує мене. І, якщо бути чесною, я відчуваю від цього неабияке полегшення, майже вдячність, якої боюся сама від себе.

Ми виходимо так само мовчки, як і зайшли. Він іде на півкроку попереду, і я, схоже, назавжди приречена наздоганяти. Тепер — офіційно. Машина чекає. Дверцята знову відкриті його рукою, і ці кілька секунд, поки я переступаю поріг салону, здаються мені найгучнішими у моєму житті. Бо тиша між нами кричить сильніше, ніж будь-які слова.

Я сідаю. Фата все ще опущена — я не наважуюся підняти її. Мені здається, що він дивиться. Але я не можу в цьому впевнитися, і ця невизначеність лякає навіть більше, ніж прямий погляд.

Він сідає поруч. Дверцята зачиняються з тихим клацанням центрального замка, і я ніби опиняюся у пастці. Пастці, з якої тепер офіційно немає виходу. Та це ж лише перед Богом? Офіційно — на папері — не існує жодного підпису, який би підтверджував, що я належу Тихому. Що я тепер сама — пані Тиха.

І тоді усвідомлення б’є сильніше, ніж ляпас Алевтини. Ми пов’язані перед Богом. Хіба йому є діло до якихось паперів?..

Двигун заводиться, гуркотить рівно й тихо, посилаючи ледь помітну вібрацію по салону. І тиша повертається. Та сама, що була тієї ночі. Тиша, від якої я перестаю дихати.

Я знову поруч з ним. Уже як дружина.

Але тепер почуваюся собою найменше, ніж будь-коли. Він мовчить, навіть радіо не вмикає. Лише тихе клацання покажчиків повороту час від часу розрізає повітря, торкаючись нервів. Та коли якоїсь миті, коли стає зовсім нестерпно, і я тягнуся до магнітоли, аби увімкнути бодай щось, його погляд впивається у мою щоку, змушуючи застигнути на місці.

І він мовчить. Мовчить так само. Наче наші життя — це дорога, яку він давно проклав. А я лише пасажирка — мовчазна, розгублена, з білетом в один кінець у руках. Лише час від часу поглядаю на тонку смужку металу на безіменному пальці. Підігнана ідеально, ідеально блискуча, але така несправжня. Вона — ніби мовчазний доказ, що увесь наш шлюб і усе, що між нами, — теж несправжнє.

Автівка перетинає межу міста, пірнає поміж сосен, ледве припорошених снігом. Я мимохіть здригаюся — не від холоду, радше від напруги. Та коли мій новоспечений чоловік помічає, як шкіра на моїх руках вкривається мурахами, — додає температури на обігрів з моєї сторони.

Дрібний жест. Майже непомітний.

Та все ж у ньому щось є.

Ніби тиха обіцянка: зі мною ти будеш у безпеці.

І від цієї обіцянки мені вперше по-справжньому стає страшно.