Розділ 7. Міла

Я ледве встигаю кліпнути очима, повними сліз і страху. Він — просто каже «так». Без паузи. Без вагання. Так, ніби вже багато років знає, що робить. Священник чекає відповіді від мене. Відповіді, яка, по суті, не змінила б нічого. І Олекса, що стоїть просто навпроти, теж чекає.

— Так, — промовляю, видихаючи останнє повітря з легень.

Тут надто спекотно і майже нічим дихати, та спиною, самим хребтом, повзе тонка цівка холодного поту.

Далі — кільце. Його пальці торкаються моєї руки дуже коротко, але я все одно відчуваю цей дотик занадто гостро. Мимоволі здригаюся. Він простягає обручку, і вона лягає на палець ідеально — ніби виготовлена спеціально для мене. Ніби він знав.

Священник робить знак головою, подаючи мені білосніжну подушечку з кільцем — значно більшим. Тим, що я маю просто зараз надягти чоловіку на палець. Маю торкнутися його. Я стараюся не виказати паніки, вже торкаюся його двома тремтливими пальцями — і на мить вагаюся. Я повинна… я маю… Та щойно роблю останній порух, він робить це швидше і легенько відбирає в мене обручку. І сам надягає її, не відриваючи очей від мого обличчя.

Наче не хоче дати мені шанс торкнутися його. Наче усе це не про шлюб, а про контроль. Мені хочеться вдихнути глибше, та фата, здається, перекриває мені кисень. Я хапаю повітря крізь тканину — воно пахне воском, старими стінами, і якоюсь стародавньою тишею, яка нагадує про те, що назад дороги нема.

— …оголошую вас чоловіком і дружиною.

Я нічого не відчуваю. Лише легку втому в ногах і крижаний холод — в грудях. Коли священник тихо, навіть якось сором'язливо пропонує Олексі поцілувати свою молоду дружину, той ледь помітно стискає губи і кидає на сивого чоловіка такий погляд, що мені хочеться скрикнути. Він не цілує мене. І, якщо бути чесною, я відчуваю від цього неабияке полегшення.

Ми виходимо так само мовчки, як і зайшли. Він іде на півкроку попереду, і я, схоже, назавжди приречена наздоганяти. Тепер — офіційно. Машина чекає. Дверцята знову відкриті його рукою, і ці кілька секунд, поки я переступаю поріг салону, здаються мені найгучнішими у моєму житті. Бо тиша між нами кричить сильніше, ніж будь-які слова.