Розділ 6. Міла

Машина рухається так плавно, що я довго не можу збагнути, чи ми вже виїхали з подвір’я. Сиджу на задньому сидінні, стискаючи у пальцях тонку тканину подолу сукні, намагаючись не дивитися у вікно. Наче це може щось змінити. Наче, якщо не бачити дороги — не станеться того, куди мене зараз везуть.

Тетяна щойно защепила фату так, що я бачу майже суцільне молочне марево. Вона сказала, що так треба. Що так прийнято. І я не стала заперечувати, бо вже давно не розумію, де мені дозволено говорити, а де — лише слухати.

Повітря в салоні холодне, пахне шкірою й чимось дорогим, чоловічим. Я знову і знову намагаюся знайти очима бодай якийсь орієнтир крізь фату, хоч невеликий фрагмент вулиці, що б довів: це просто офіційна реєстрація. РАЦС. Папірці. Підписи. Механічна церемонія, до якої я себе вже приготувала. Але машина повертає, і я чую, як колеса б’ють по старій бруківці. Це не територія РАЦСу. Принаймні, не того, про який я думала.

Моє серце провалюється глибоко вниз, а руки стискаються ще сильніше, так що нігті мимоволі впиваються в тканину. Я здогадуюся раніше, ніж бачу. Відчуваю. По тиші. По надто повільному темпу руху. По легкому відлунню кроків людей зовні.

Церква.

Мене доставили до церкви. Дихання раптом збивається, наче хтось непомітно підтягнув шнурівку корсету так туго, що груди обпекло зсередини. Я відчуваю як до грудей, урочисто обрамлених у корсет сукні і тонке мереживо, приливає жар і рум'янець. Я швидко моргаю, але фата ховає усі деталі. Потім чую дзвони. Глухі, далекі, урочисті — такі, які ніколи не звучать на реєстрації.

— Невже… ні, ні… — пошепки вичавлюю я, але сама себе, здається, не чую.

Машина зупиняється. Передні дверцята прочиняються, і я завмираю. Ступор накриває мене, коли фігура у темному костюмі обходить автомобіль і відкриває мені двері. Я ледве тримаюся, аби не скрикнути. Сьогодні водій інший. Він подає руку і поступливо киває, даючи мені простір. Довгий шлейф сукні тихо шурхотить бруківкою, аж поки Тетяна не підхоплює його легко, аби не забруднився. Я маю бути чистою. Для нього.

Ще трохи стою, вбираючи прохолоду цього зимового дня крізь шкіру. Тетяна метушиться десь збоку, і з забуття я виринаю лише коли двері автівки сухо клацають за спиною, а тоді вона від'їжджає, аби зайняти місце десь неподалік.

Величезна зала з рівними рядами дерев'яних лав, що пахне ладаном і німою покорою, зустрічає мене теплом від сотень свічок. Я мимоволі затамовую подих, роблячи перший, несміливий крок на доріжку по центру. Біля вівтаря бачу його.

Він стоїть, одягнений у дорогий темний костюм, тихо перешіптується зі священником, узгоджуючи якісь деталі. Та раптом завмирає, ніби відчувши мене. Я майже не бачу його обличчя, але розумію, що він дивиться просто на мене. Ступаю повільно, аби не оступитися раптом і не впасти, ледве дихаю, відчуваючи, як серце голосно гупає у грудях, перебиваючи цю тишу. Мої кроки відлунюють під високою стелею, та я майже не чую їх за стукотом власного серця. Тут більше немає нікого, крім мене, священника і того чоловіка у смокінгу. Навіть Тетяна тактовно зникла одразу після того, як я переступила поріг церковної зали.

Та коли підходжу достатньо близько, усвідомлення приходить надто несподівано, змушуючи мої долоні пітніти. Він — той погляд на темною маскою на урочистому балу. Він — водій із того, самого першого дня мого нового життя. Тільки тепер він зовсім не “водій”. Погляд з-під фати впинається в нього, і я здригаюся. Його очі — ті самі. Холодні, спокійні, мовчазні. Легкий нахил голови, коли йому важко опиратися власній цікавості.

Тихий. Олекса.

Він виглядав не як чоловік, що нарешті побачив кохання свого життя, а як бізнесмен, що оцінює свою, явно вдалу інвестицію. Від цього погляду важко було б сховатися за бетонною стіною, не кажучи вже про напівпрозору вуаль фати. Хто б міг подумати, що мій "наречений" та “водій” — одна і та сама людина. Мій шлунок стискається. Я ступаю на кам’яні плити так невпевнено, що здається, ось-ось втрачу рівновагу. Примарні, рухливі тіні ковзають по фаті, немов хтось малює мою долю просто на моєму обличчі.

Поруч із ним мої коліна починають слабнути так раптово і невблаганно, що якоїсь миті мені здається — ще трохи, і я впаду просто до його ніг.

Я не бачу його обличчя — лише силует поруч. Не бачу хресних ходів, ні золота, ні ікон — лише бліді плями. Не бачу священника — чую тільки низький голос, у якому звучить щось неминуче. Мої руки тремтять так, що, хоч я й намагаюся сховати це, стискаючи пальці у замок, але це марно. Бо Олекса все одно бачить. Я відчуваю, як його погляд ковзає по мені крізь фату — гострий, уважний, холодний.

Священник гортає пожовклі сторінки своєї Біблії, хоча я впевнена, що знає її напам'ять. Золота вишивка на його урочистому вбранні виблискує у тьмяному світлі свічок. Він починає говорити: повільно, неголосно, але кожне його слово осідає у моїй душі, даруючи дивне відчуття спокою.

— …приймаєте один одного у подружжя… — слова лунають десь позаду мене, а потім наче десь в глибинах черепа.

Я дивлюся на чоловіка навпроти, марно намагаючись розпізнати наміри, приховані за густими рядами темних вій.