Розділ 5. Міла

Минув майже тиждень з того дня, як моя нога вперше ступила на поріг маєтку пана Тихого.

Шість самотніх днів і шість довгих ночей у холодному ліжку. Я боролася з похмурими думками і будувала здогадки, чому він оселив мене тут, а тепер навіть не з'являється у цих стінах. Не рахуючи, звісно, тієї, найпершої ночі, коли від страху я ледве не проковтнула власне серце.

Аж поки одного ранку не прокинулася від тихої метушні у кімнаті. Спочатку ледь чутно відчинилися двері, хоча я точно пам'ятала, як зачинила їх на замок, щойно повернулася з вечері. Тоді почувся шурхіт тканин, паперу і чогось ще. Та перш ніж я встигла остаточно прокинутися і розплющити очі — усе затихло.

Коли я нарешті сіла у ліжку, натерши свої сонні очі до болю, не одразу повірила тому, що бачила.

Це була сукня моєї мрії. Дорога тканина, тонке мереживо ручної роботи, стрази і пайєтки, які сплелися у композицію так органічно, що вбрання це хотілося запечатати під скло десь у музеї. І приставити охорону. Я зітхнула, абсолютно вражена, позбавлена дару мови. І все було б чудово, якби не одне "але". Сукня — весільна.

Не надто пишна, не надто громіздка, але — урочиста. Доволі закрита, аби не оголювати надто багато шкіри, але вишукана, створена з особливою любов'ю і смаком. Певно, якби мені колись у житті довелося вибирати власну весільну сукню — вона була б саме такою. Або, принаймні, дуже схожою. І поки мій мозок не квапився доносити до мене суть побаченого, ноги мої вже непевно крокували до манекену, на якому, власне, ця сукня висіла.

Подушечками пальців легко торкнулася мережива, несвідомо затримавши подих від тієї краси, що я могла бачити і відчувати просто зараз. Я навіть не могла уявити себе у цьому.

— О, ви вже прокинулися, — тонкий жіночий голос застав мене зненацька.

Жінка десь на років десять старша за мене увійшла до кімнати, перед тим легко постукавши — суто для порядку. Я не бачила її тут раніше, та, чомусь не сумнівалася, що відтепер нам доведеться бачитися часто.

— Мене звуть Тетяна. Я особистий асистент Олекси. Сьогодні мені доручили проконтролювати твої зроби. Як настрій?

— Збори? — розгублено перепитала я, ледве глянувши на жінку.