Розділ 5. Міла

Минув майже тиждень з того дня, як моя нога вперше ступила на поріг маєтку пана Тихого.

Шість самотніх днів і шість довгих ночей у холодному ліжку. Я боролася з похмурими думками і будувала здогадки, чому він оселив мене тут, а тепер навіть не з'являється у цих стінах. Не рахуючи, звісно, тієї, найпершої ночі, коли від страху я ледве не проковтнула власне серце.

Та, не зважаючи на це, з кожним днем, проведеним у маєтку, я почувалася спокійніше і дедалі впевненіше.

Аж поки одного ранку не прокинулася від тихої метушні у кімнаті. Спочатку ледь чутно відчинилися двері, хоча я точно пам'ятала, як зачинила їх на замок, щойно повернулася з вечері. Тоді почувся шурхіт тканин, паперу і чогось ще. Та перш ніж я встигла остаточно прокинутися і розплющити очі — усе затихло.

Коли я нарешті сіла у ліжку, натерши свої сонні очі до болю, не одразу повірила тому, що бачила.

Це була сукня моєї мрії. Дорога тканина, тонке мереживо ручної роботи, стрази і пайєтки, які сплелися у композицію так органічно, що вбрання це хотілося запечатати під скло десь у музеї. І приставити охорону. Я зітхнула, абсолютно вражена, позбавлена дару мови. І все було б чудово, якби не одне "але". Сукня — весільна.

Не надто пишна, не надто громіздка, але — урочиста. Доволі закрита, аби не оголювати надто багато шкіри, але вишукана, створена з особливою любов'ю і смаком. Певно, якби мені колись у житті довелося вибирати власну весільну сукню — вона була б саме такою. Або, принаймні, дуже схожою. І поки мій мозок не квапився доносити до мене суть побаченого, ноги мої вже непевно крокували до манекену, на якому, власне, ця сукня висіла.

Подушечками пальців легко торкнулася мережива, несвідомо затримавши подих від тієї краси, що я могла бачити і відчувати просто зараз. Я навіть не могла уявити себе у цьому.

— О, ви вже прокинулися, — тонкий жіночий голос застав мене зненацька.

Жінка десь на років десять старша за мене увійшла до кімнати, перед тим легко постукавши — суто для порядку. Я не бачила її тут раніше, та, чомусь не сумнівалася, що відтепер нам доведеться бачитися часто.

— Мене звуть Тетяна. Я особистий асистент Олекси. Сьогодні мені доручили проконтролювати твої збори. Як настрій?

— Збори? — розгублено перепитала я, ледве глянувши на жінку.

Вона була одягнена у сірий діловий костюм з широкими штанами-палаццо і добре підігнаним піджаком. У чорних гостроносих туфлях з мікроскопічним підбором і волоссям, забраним у охайну зачіску до єдиної волосинки вона виглядала, наче живе втілення професіоналізму. Я мимохіть затримала подих, оцінюючи, у чому ще, крім вибору весільної сукні, ця жінка асистувала Олексі.

— Хвилин за десять прибуде стиліст, тож раджу тобі сходити у душ, перш ніж у твоєму волоссі опиняться бігуді, а на обличчі свіжий макіяж.

Тетяна професійно проігнорувала моє питання і, зробивши декілька додаткових, тихих кроків опинилася у невеликому світлому кріслі біля вікна. Глянула на сукню з ледь помітним блиском у очах, а тоді на мене — ніби намагаючись зрозуміти, чи пасую я цій сукні.

Сьогодні — день мого весілля?

Та витримати її професійний погляд ще бодай хвилину мені було не сила. Схопивши з шафи чисту білизну й усе необхідне, я поквапилася зникнути за дверима ванної, аби лише не бачити ні Тетяни, ні надто шикарної сукні, що стояла просто в центрі кімнати.

Ступила на прохолодну плитку у ванній, скидаючи з плечей халат, у який встигла поспіхом загорнутися. Довго стояла, заплющивши очі, майже не дихала. Свідомість моя, схоже, давно змирилася і не реагує абсолютно ні на що з того, що раз за разом підкидає примхлива доля. Повільно орудую губкою з ароматним гелем для душу, ніби розтягую час, якого в мене більше немає. Ніжуся під струменями гарячої води, дихаю повільно, дозволяючи гарячим струменям стікати вздовж хребта.

Коли повертаюся до кімнати, на мене, крім Тетяни чекає ще одна дівчина, не набагато старша за мене. Вона коротко всміхається, називає своє ім'я і запрошує на стілець біля великого круглого дзеркала. Довго і старанно чаклує, зосередившись на процесі, здається, надто сильно. У кімнаті витає густий аромат засобів для укладки, дихати стає важко, майже неможливо.

— Вам так пощастило, — нарешті каже, щедро поливаючи лаком мою зачіску.

Без кінця встромляє у моє волосся невидимки, ще додає лаку. У кімнаті вже майже нічим дихати і якоїсь миті сама Тетяна підводиться з крісла, аби відчинити вікно.

— Ви справді так вважаєте? — голос мій звучить глухо, майже безбарвно.

Краєм ока поглядаю на відображення дівчини у дзеркалі. Я її більше не впізнаю. Поки майстриня фіксує довгу, білосніжну фату до зачіски, Тетяна щось квапливо набирає на телефоні, поглядаючи на мене.

Ну, звісно, навіть цим би він особисто займатися не став. Не став би напружувати себе особистим візитом.

Сукня на мені сидить ідеально. Я легко розгладжую складки, боючись ненароком щось зіпсувати. І сльози мимохіть навертаються на мої підфарбовані очі. Як би я хотіла, аби це все відбувалося не тут, не так і не з ним. І як би я сильно хотіла, аби мої батьки досі були живі і могли супроводжувати мене.

Якби вони були живі, цього б не сталося.