4.2.

На мені вона виглядала недоречно. Навіть комічно. І лежати в ній тепер, мов солдатик, склавши руки по швах, було нестерпно незручно. Схоже, її створили не для сну, а щоб її знімали.

Та я не сплю. Просто лежу в темряві з заплющеними очима, дихаю ледь чутно, нашорошивши слух. Прислухаюся до звуків за вікном і в будинку. Але навколо так тихо, що хочеться закричати, аби бодай на мить позбутися цього гнітючого відчуття. Лише чутно, як гілка старого дерева під вікном — волога і покручена, немов пальці відьми — тихо скрипить, погойдуючись.

Я вирішила не шукати його. Маючи інтернет і, здається, усі можливості, аби за прізвищем знайти того, кому так легко мене «передала» мачуха. Я мала б боротися. Могла б утекти, спробувати врятувати себе з цього театру абсурду. Але куди я піду? На килимок біля дверей маєтку Алевтини? Тож якщо мою долю вирішено таким дурним чином, чи є сенс перейматися, кому саме я належу тепер?

Яскраве світло фар розрізає темряву й падає на стіну позаду. Я завмираю, прислухаючись до рівного гудіння мотору. Здається, я навіть чую тихе шурхотіння шин по вологій бруківці. Натягую ковдру ледь не до самого підборіддя, подумки готуючись до гіршого.

Так і лежу, заклякла, майже цілу вічність. Навіщо я одягла це дурне вбрання? Щоб бути привабливішою… для нього? Як огидно.

Кроки. Важкі, повільні й невідворотні, лунають коридором, мов безжальний метроном, що відміряє секунди мого не надто щасливого, але знайомого життя. Я застигла, навіть не дихаю, уявляючи, як він зараз увійде до кімнати, вмикаючи світло. Або не ввімкне. Зробить це в темряві. Змусить мене боятися ще більше, не показуючи свого обличчя до останнього.

Він зупиняється біля дверей, і на мить мені здається, що я чую, як скрипить металева ручка. Здається, що чую шурхіт тканини його одягу й відчуваю злий намір. Та він просто йде геть. Йде далі — і з кожним кроком, що лунає все тихіше, моє тіло поволі розслабляється.