Розділ 4. Міла

Я лежала у величезному, холодному ліжку.

Годинник уже давно показував за північ, але від напруги я не могла заплющити очей навіть на мить. Серце глухо билося десь у пересохлому горлі, втомлене від невідомості і всього, що спіткало мене сьогодні.

Свідомість лише те й робила, що підкидала надто знайомі сюжети з книг, де злий чаклун викрадав свою істинну з батьківського замку. У книжках вони були ладні робити найгірші, найтемніші речі, аби зробити її своєю. І мені моторошно ставало від думки, що мене може спіткати те саме. У книжках нещасна героїня закохується у свого злого чаклуна і уся їх історія закінчується хепі ендом, та на те вони й книжки...

Я досі не бачила його. Ні за обідом, коли змусила себе спуститися в столову на першому поверсі, ні пізніше. Стіл був охайно прибраний, а їжа на ньому — ароматна до запаморочення і така апетитна, ніби з реклами. Але прибори були розкладені лише на одну особу. Коли я нарешті наважилася запитати в Дем'яна, що прийшов побажати мені приємного апетиту й налити чашку гарячого, духмяного чаю, де, власне, зараз пан Тихий, він кинув коротке «поїхав по справах» і поспішив зникнути з поля зору.

Вечеряла я теж сама.

Потім піднялася до своєї кімнати, набрала повнісіньку ванну води й ще довго сиділа в ній, дихаючи повільно, поки кожен м’яз у моєму тілі нарешті не розслабився. Висушила й уклала волосся, нанесла свій нічний крем, на секунду задумавшись, чи не варто зробити макіяж. Ніби готуюся. Та до чого?

Хіба не зрозуміло — до чого? Холод, пекучий і витвережуючий, пробіг моєю шкірою, коли Алевтина, всміхаючись надто солодко, вручила мені паперовий пакет відомого бренду. Мене віддали як іграшку? Як втілення чиїхось фантазій про покірну… дружину? Невже мене змусять одружитися? Одне ясно: пан Тихий хоче, щоб його дружина була молодою, тихою й покірною, звиклою до фізичних покарань.

І усвідомлюючи це, я чомусь одягла надто відверту нічну сорочку — суцільне, майже прозоре мереживо. Спочатку я довго дивилася на пакет, сидячи на краю ліжка в махровому халаті, що сів на мене так ідеально, ніби був зшитий на замовлення. Потім зважилася й узяла його до рук. Пакувальний папір рожевого кольору шарудів, грайливо закликаючи зазирнути всередину. Я очікувала побачити там що завгодно, але тільки не це. Там була не лише сорочка. Ще декілька комплектів білизни — надто відвертої, аби належати мені. Я надавала перевагу більш практичній.

Гидко було усвідомлювати, що Алевтина обирала все це власноруч. Що вона знала, для чого це, і що саме зі мною робитимуть, знімаючи це зухвале мереживо. Жовч підкотила до горла, і я поспіхом запхала бюстгальтери та мереживні нитки, які хтось уперто називав трусами, назад у пакет.

Та сорочку я все ж одягла.

На мені вона виглядала недоречно. Навіть комічно. І лежати в ній тепер, мов солдатик, склавши руки по швах, було нестерпно незручно. Схоже, її створили не для сну, а щоб її знімали.

Та я не сплю. Просто лежу в темряві з заплющеними очима, дихаю ледь чутно, нашорошивши слух. Прислухаюся до звуків за вікном і в будинку. Але навколо так тихо, що хочеться закричати, аби бодай на мить позбутися цього гнітючого відчуття. Лише чутно, як гілка старого дерева під вікном — волога і покручена, немов пальці відьми — тихо скрипить, погойдуючись. Будинок, хоч й гарний, обставлений зі смаком, з дотриманням певного стилю — холодний. І ліжко, у якому я зараз лежу — чуже. Вдома я теж нічого не вважала своїм та тепер, здається, ладна була ще скільки завгодно терпіти побої, аби лише жити там, як раніше.

Я вирішила не шукати його. Маючи інтернет і, здається, усі можливості, аби за прізвищем знайти того, кому так легко мене «передала» мачуха. Я мала б боротися. Могла б утекти, спробувати врятувати себе з цього театру абсурду. Але куди я піду? На килимок біля дверей маєтку Алевтини? Тож якщо мою долю вирішено таким дурним чином, чи є сенс перейматися, кому саме я належу тепер?

Яскраве світло фар розрізає темряву й падає на стіну позаду. Я завмираю, прислухаючись до рівного гудіння мотору. Здається, я навіть чую тихе шурхотіння шин по вологій бруківці. Натягую ковдру ледь не до самого підборіддя, подумки готуючись до гіршого. Серце глухо гупає вже десь у горлі, у роті пересохло, мов на прийомі в стоматолога, а язик, здається, щойно перетворився на шматок сухої глини.

Так і лежу, заклякла, майже цілу вічність. Навіщо я одягла це дурне вбрання? Щоб бути привабливішою… для нього? Як огидно. Мені огидно від самої себе, від власних думок і від того, що має відбутися далі.

Кроки. Важкі, повільні й невідворотні, лунають коридором, мов безжальний метроном, що відміряє секунди мого не надто щасливого, але знайомого життя. Я застигла, навіть не дихаю, уявляючи, як він зараз увійде до кімнати. Увімкне світло. Або не ввімкне. Зробить це в темряві. Змусить мене боятися ще більше, не показуючи свого обличчя до останнього.

Поки моя уява малює жахливі картини, кроки зупиняються біля дверей до цієї кімнати. І на мить мені здається, що я чую, як скрипить металева ручка. Здається, що чую шурхіт тканини його одягу й відчуваю злий намір. Серце прискорює свій ритм, готове луснути від жаху будь-якої миті.

Та він просто йде геть. Йде далі — і з кожним кроком, що лунає все тихіше, моє тіло поволі розслабляється.