Розділ 3. Міла

Ззовні будинок здавався не таким великим, як я уявляла. Здається, навіть трохи меншим за той, що колись збудували мої батьки, і в якому я жила до сьогоднішнього дня.

Я видихнула зачудовано, підіймаючи очі до моноліту металу й скла, що височів на узгір’ї, немов фортеця. Потім кинула погляд униз — туди, звідки ми приїхали. Місто розкинулося під ногами, затягнуте легкою поволокою сивого туману.

Чоловік, мій водій на сьогодні, не став чекати, поки я намилуюся краєвидом. Легенько провів ногою під бампером — клац, і багажник відчинився. Так само невимушено дістав дві мої валізи — смішно малі та незграбні на тлі місцевого лоску — і, не озираючись, попрямував до будинку.

Я постояла ще мить, здригнувшись від пориву крижаного вітру, що пробивався під светр і плутав пасма волосся на плечах. Прикусила щоку, аби не дозволити собі слабкості перед невідомим, і нарешті рушила до порогу.

Не встигла доторкнутися до масивних дверей зі скла та металу, як вони відчинилися просто перед моїм носом. На порозі постав привітний чоловік років шістдесяти, у світлій сорочці-поло й темних вовняних штанях. Я на мить розгубилася, часто кліпаючи, ніби боялася вдихнути у цій бездоганній тиші.

— Доброго дня, Міло, — домоправитель коротко кивнув, тримаючи на обличчі ввічливу усмішку. — Проходьте, будь ласка. Ми на вас чекали.

Від його «ми на вас чекали» моєю спиною пробіг легкий морозець. Я зробила кілька кроків у передпокій. Висока стеля підхопила мої кроки і розтягнула їх у ледь чутне відлуння. Я мимоволі затамувала подих, розглядаючи величезну сучасну люстру, що ніби плавала під стелею.

— Можливо, ви зголодніли? Або хочете прийняти ванну?

Я не одразу зрозуміла, що він звертається до мене: стояв поруч, але трохи осторонь, руки складені в замок, погляд уважний, майже стурбований. Чекав на відповідь чемно й терпляче.

— Вибачте, — прошепотіла я. Голос був шорсткий від довгої мовчанки, а язик здавався чужорідним, пересохлим. — Як я можу до вас звертатися?

— Ох, точно, — всміхнувся він, ніби пригадав щось приємне. — Мене звуть Дем’ян. Я домоправитель пана Тихого.

— Тихого… — повторила я, смакуючи незнайоме прізвище.

Він якусь мить вдивлявся в мене, ніби зчитував реакцію, а потім коротко кивнув.

— Ваші речі вже в кімнаті. Бажаєте пройти туди чи, можливо, маєте настрій на невелику екскурсію?

Я розгублено кивнула, сама не знаючи, що саме погоджую. Дем’ян витлумачив це по-своєму й повів углиб будинку, час від часу озираючись, щоб упевнитися, що я не відстаю.

Ми минали кімнату за кімнатою: простору сучасну кухню з коморою й двома величезними холодильниками, столову з довжелезним столом, масивною люстрою та важкими темними шторами на високих вікнах. Потім — кімнати загального призначення. У вітальні я втратила лік: пухнастий килим на мармуровій підлозі, великий диван, декілька крісел, і камін із натурального каменю, у якому хотілося б сховатися від усього.

Коли ми закінчили з першим поверхом, Дем’ян повів мене широкими скляними сходами на другий. Коридор тягнувся довгою стрічкою, а ззовні й не скажеш, що всередині розташовано стільки кімнат за глухими темними дверима. Він пояснював призначення кожної, легко показуючи рукою, та я майже не вловлювала сенсу — розгубилася ще після вітальні.

— Ваша кімната знаходиться за цими дверима, — сказав він просто, ухопившись однією рукою за ручку і штовхнувши їх так невимушено, ніби екскурсії тут проводилися чи не щодня.

Моїй увазі відкрилася простора, світла спальня з великими вікнами, які прикрашали важкі штори кольору кави з молоком. Зсередини повіяло чистотою і ледь вловимим лоском, що був відмінною рисою усього будинку. Пара моїх валізок стояла посеред кімнати, мов масна пляма на ідеально випрасуваній білій сорочці. Пізніше я маю розібрати їх і сховати якомога далі...

— Ось тут, — Дем'ян, геть ігноруючи мій хвилинний ступор, відійшов трохи далі і зупинився біля чергових дверей з чорною металевою ручкою. — Це кімната господаря. Доступ туди має лише він і покоївка, що приїздить двічі на тиждень.

Господар… Це слово одразу витягнуло з пам’яті образ чоловіка з підручника із середньовічної історії. Рабовласницький лад, деспоти, влада над життям інших.

Цікаво, я теж маю називати його господарем?..

— Дякую, Дем'яне, — промовила я коротко, нарешті оговтавшись від невеликої, але насиченої екскурсії. — Чи можу я піти до себе?

Він глянув на мене після короткої паузи. На його м'якому, трохи зморшкуватому обличчі читався вираз гарно приховуваного за ввічливістю здивування. Чоловік ввічливо кивнув, всміхаючись так само поблажливо, як вихователь всміхається на дурне, часом недоречне питання студента-двієчника.

Я відчула себе надто дурною, надто недоречною для цього місця. За недовгий час тут я не зустріла нікого, крім Дем'яна і водія, але була певна, що не раз відчую цей поблажливий, трохи співчутливий погляд на собі.

— У кімнаті є телефон, — коротко додав він мені навздогін. — Якщо щось знадобиться, просто зателефонуйте.

Кімната, що її виділив для мене господар будинку, була просторою. Завеликою, як для однієї людини. Та я навіть рада, що житиму тут — мене коробить від однієї лише думки про те, щоб спати в одному ліжку з незнайомим чоловіком. Тим паче, коли я досі не знаю, навіщо я тут.