2.2.

І щось у мені, десь глибоко всередині, стиснулося від цього єдиного, але такого простого слова. Я не вірила, що колись зможу назвати те місце, яким би затишним чи, навпаки, похмурим воно не було, домом. Мій дім залишився далеко позаду. Там, де батьки були досі живі, а усі проблеми здавалися примарними.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж чорна, мов ніч, автівка перетнула межу міста й занурилася у шум жвавого міського потоку. Водій їхав рівно, спокійно. А його «додому» осіло в моїй свідомості важким каменем.

Згодом ми знову безшумно вийшли на іншу межу міста і виїхали на майже порожню, добре освітлену трасу.

У якийсь момент мені здалося, що авто от-от зупиниться посеред старих сосон, серед запаху хвої, і… я зникну. Без новин, без подробиць, без сухого «зникла безвісти». А Алевтина нарешті зітхне спокійніше — мінус один претендент на спадок.

Та коли машина зупинилася біля високих кованих воріт подвір’я, яке було таке ж чуже, як і чоловік, з яким я мала зустрітися, я затримала подих. Пальці стискали пасок безпеки так сильно, що побіліли кісточки.

Водій дістав невеликий пульт, натиснув комбінацію, і ворота розійшлися. Автівка рушила вперед, углиб території.

Під’їзна доріжка, вимощена темною бруківкою, тягнулася довго, мов коридор до іншого життя. По боках — рівні ряди туй, зелених попри холод і сніг. Від яскравої білизни довкола боліли очі. Уся ця поїздка, як і день, здавалася поганим сном, що затягнувся. Я відчувала, як серце дріботить тривожно десь ад під горлом, як холонуть і терпнуть пальці. Мені здалося, що зараз я зустріну його — старого, бридкого і жорстокого, мов чисте зло, і крик мій буде першим, що порушить гнітючу тишу.

Дверцята відчинилися, впускаючи всередину холодне, терпке повітря. Чоловік, що привіз мене сюди, байдуже стояв збоку, тримаючи руки сплетеними за спиною. Руки він не подав — хоча, здавалось би, мав би за етикетом. Лише мовчки очікував на мене ззовні. На подвір'ї були лише ми.

Та я не звертала на це уваги. Вдихнула глибше — і ступила на бруківку.